Розділ 52. Люди зникають

Тіні спустилися на полонину мовчки.

Їх було більше, ніж раніше. Десять. Дванадцять. Вони не йшли — просто з’являлися з багряного світла й чорного попелу, високі, безликі, зіткані з темряви. Холод, який ішов від них, був іншим, ніж холод Велеса. Старішим. Абсолютнішим. Таким, від якого навіть сила під шкірою Оленки стискалася й ховалася.

Велес став попереду. Однією рукою все ще тримав її зап’ястя. Світло слідів змішалося з його власним тьмяним сяйвом. Разом вони світилися, як остання іскра в мертвому світі.

— Ви прийшли раніше, — сказав він глухо. Голос уже хрипів від виснаження. — До заходу ще є час.

Один із голосів відповів. Той самий. Холодний. Безбарвний.

— Часу немає. Ви спробували закрити розлом. Порушили ще більше. Тепер ми забираємо все. Починаємо з тих, хто ще дихає внизу.

Оленка різко підняла голову. У долині. Хутори. Те, що від них лишилося.

— Ні…

Але було вже пізно.

Далеко внизу, там, де чорнів туман і руїни, раптом спалахнуло кілька слабких вогників. Людські. Маленькі. Життя. Оленка встигла лише відчути їх — теплі, тремтливі цятки — перш ніж вони почали гаснути. Один. Другий. Третій. Не гаснути навіть. Зникати. Ніби хтось просто викреслював їх з реальності. Крики долетіли слабким відлунням. Короткі. Зірвані. Потім — тиша. Ще глибша, ніж раніше.

Оленка відчула, як коліна підкошуються. Велес підхопив її, не відводячи очей від тіней.

— Це ви, — прошепотіла вона. Голос зірвався. — Ви просто… стираєте їх.

— Очищуємо, — відповів голос. — Світ уже не витримує вашої помилки. Кожна жива душа зараз — зайва вага на тонкій межі. Ми прибираємо вагу. Скоро черга дійде і до вас.

Нова хвиля зникнень прокотилася долиною. Оленка відчула їх усі. Не очима. Кров’ю. Силою, яка тепер була частиною неї. Десятки. Може, сотні. Люди, які ще вчора ховалися в уцілілих хатах, молилися, плакали, намагалися жити. Зараз їх просто… не стало. Як не стало тітки Марії. Як не стало Ярки. Як не стало всіх, кого вона знала.

Лють піднялася в ній раптово й сліпо. Сліди на руці вибухнули білим світлом. Вона рвонулася вперед, але Велес утримав.

— Не треба, — хрипко сказав він. — Вони цього хочуть. Щоб ти вигоріла швидше.

Оленка тремтіла. Від люті. Від безсилля. Від того, що світло слідів уже почало слабшати після спроби закрити розлом. Сила була. Але її було замало проти того, що стояло перед ними.

Тіні ворухнулися. Кілька з них відокремилися й почали повільно розтікатися в боки — вниз, у долину, і вгору, до останніх хуторів на схилах. Туди, де ще могли лишатися живі.

— Зупиніть їх, — сказала Оленка крізь зуби. — Велесе. Зупини.

Він стояв нерухомо. Щелепа була стиснута так, що м’язи ходили під шкірою. Потім тихо, майже беззвучно, відповів:

— Не можу. Не всіх. Не зараз. Якщо розпорошу те, що лишилося… нас обох заберуть за секунди. А тоді вже не буде навіть шансу.

Оленка заплющила очі. Відчула ще одну хвилю зникнень. Далі. Глибше в долину. Менше. Але все одно. Кожна втрата відгукувалася в ній тупим, холодним ударом.

Вона відкрила очі. Подивилася на тіні. Потім — на нього.

— Тоді я піду сама.

Велес різко обернувся.

— Ні.

— Так. — Оленка вивільнила зап’ястя з його пальців. Сліди все ще світилися. Слабко. Але світилися. — Ти тримай їх тут. Як можеш. А я… я спробую встигнути хоч до когось. Або знайти спосіб, який ми ще не спробували. Бо якщо просто стояти й дивитися, як стирають усіх… я волію згоріти, намагаючись.

Він схопив її за плечі. Міцно. Майже боляче.

— Оленко. Якщо ти підеш зараз — вони тебе візьмуть першою. Ти світишся. Ти — головна ціль.

— Тоді нехай візьмуть. — Вона поклала долоні йому на груди. Відчула під металом шалений стук серця. — Але я більше не буду стояти на місці. Люди зникають. Через нас. Через те, що ми посміли любити. Якщо ціна вже така — я хочу заплатити її сама. Не дивитися, як платять інші.

Велес дивився на неї. У очах була така чорна, відчайдушна ніжність, що дихати ставало важко. Потім він різко притягнув її до себе. Поцілував — коротко, жорстко, зі смаком прощання. Коли відірвався, лоб лишився притиснутим до її.

— Я буду тримати їх тут, — хрипко сказав. — Скільки зможу. А ти… якщо знайдеш щось… будь-що… повертайся. Не ставай героїнею. Повертайся. Бо без тебе я вже не сторож. Я просто голод, який чекає кінця.

Оленка кивнула. Ще раз торкнулася його щоки. Потім розвернулася й пішла. Не вниз у долину. Убік. Туди, де ще світилися слабкі, тремтливі цятки життя. Туди, де, можливо, ще хтось дихав.

За спиною вона чула, як Велес ричить щось давньою мовою. Як тіні відповідають холодним гулом. Як земля тріщить ще сильніше.

А попереду люди продовжували зникати.

Масово.

Без крику.

Без сліду.

І кожна втрата робила світло слідів на її руці трохи тьмянішим. А рішучість — твердішою.

Вона йшла.

Бо більше не могла просто стояти й дивитися.