Розділ 51. Світ тріщить

До заходу лишалося менше шести годин.

Оленка це відчувала шкірою. Не за сонцем — його майже не було видно за брудно-коричневим небом. А за тим, як швидко все руйнувалося. Земля під ногами більше не просто тремтіла. Вона дихала. Глибоко. Хворобливо. Кожні кілька хвилин десь гулко зривалося каміння. Чорні тріщини росли на очах. З деяких уже не піднімався туман — з них виривалося щось схоже на чорний вітер, який виривав траву з корінням і кидав у повітря.

Вони стояли біля колиби. Велес не відходив від неї ні на крок. Однією рукою все ще тримав її плече, ніби боявся, що якщо відпустить — вона одразу зникне в наступній тріщині. Сліди на її руці світилися яскраво й нерівно. Сила під шкірою металася, то намагаючись закрити найближчі розломи, то просто кричачи від перенапруги.

— Треба йти до великого розлому, — сказав Велес глухо. Голос уже втратив частину сили. — Там межа найтонша. Якщо ми ще можемо щось зробити — то тільки там. Разом.

Оленка кивнула. Слів не було. Вона лише стиснула його пальці й рушила слідом.

Дорога, яка раніше займала годину, зараз зайняла майже дві. Стежки зникали просто під ногами. Двічі їм доводилося стрибати через нові тріщини, які розкривалися з сухим тріском. Один раз земля під Оленкою осіла так різко, що вона ледь не впала. Велес підхопив її на льоту, притиснув до себе й переніс через провал. Його серце билося так само шалено, як і її.

Небо над ними тріщало. Багряні прожилки розповзалися, як кровоносні судини. З деяких сипався вже не попіл, а дрібні чорні іскри, які гасли, не долітаючи до землі. Повітря стало настільки важким, що дихати було боляче. А вдалині, у долині, Оленка раптом почула крики. Людські. Короткі. Зірвані. Потім — тишу. Таку густу, що вона зрозуміла: там щось тільки-но зникло. Не померло. Зникло. Як зникали люди на хуторі в перші дні.

— Вони вже забирають, — тихо сказав Велес, ніби прочитав її думки. — Не чекають заходу. Почали з периферії. Скоро дійдуть і сюди.

Оленка стиснула зуби. Сила під шкірою відповіла хвилею жару. Вона простягнула вільну руку в бік найближчої тріщини. Тепло витекло. Краї на мить зсунулися. Але одразу розійшлися ще ширше. Світ уже не слухався. Він лише прискорювався.

Великий розлом зустрів їх майже живим.

Він був утричі ширшим, ніж кілька днів тому. Краї обсипалися. З глибини піднімався не туман — чорна, густа імла, у якій рухалися тіні. Не колишні. Щось більше. Щось, що чекало. Небо прямо над розломом було роздерте багряною раною. З неї сипалися іскри й чути було ті самі холодні голоси — уже не слова, а низький, неперервний гул.

Велес зупинився на самому краю. Оленка — поруч. Вітер тут був настільки сильним, що доводилося широко розставляти ноги, щоб встояти. Сліди на її руці палахкотіли білим. Його очі теж світилися — тьмяніше, але все ще живо.

— Ось вона, — сказав він. — Межа. Те, що я тримав століттями. Те, що зараз тріщить через нас.

Оленка дивилася вниз. У чорну глибину. Відчувала, як сила в ній тягнеться туди — і водночас відштовхується. Ніби впізнає дім і ворога одночасно.

— Що ми можемо зробити? — спитала вона. Голос ледь чути було крізь вітер.

Велес обернувся до неї. Взяв обидві її руки в свої. Світло слідів перетекло на його пальці.

— Спробувати закрити. Разом. Ти — міст. Я — те, що лишилося від сторожа. Якщо ми з’єднаємо силу… можливо, вдасться затягнути хоч частину. Виграти години. Або хвилини. — Він притиснувся лобом до її лоба. — Але це забере все. Від тебе. Від мене. І може не спрацювати.

Оленка кивнула. Без вагань.

— Тоді давай. Зараз. Поки вони ще не тут.

Вони стали на самий край. Руки сплетені. Сліди й його сила змішалися в одне яскраве, тремтливе світло. Оленка заплющила очі. Відкрилася. Дозволила всьому, що носила — уламку, крові лінії, власній волі — витекти вниз. Велес зробив те саме. Вона відчула, як його сила — стара, голодна, зламана — з’єднується з її. Як вони разом торкаються чорної глибини.

Земля завила.

Розлом сіпнувся. Краї почали зсуватися. Повільно. Зі страшним скреготом. Чорна імла закричала — голосами тисяч зниклих. Багряна рана в небі пульснула. Іскри посипалися густіше. Але тріщина… тріщина справді почала затягуватися.

Оленка відчула, як сила йде з неї потоком. Ноги підкосилися. Велес підхопив, тримаючи її вертикально. Їхні руки все ще були з’єднані. Світло між ними горіло вже не білим — багряним, як небо. Біль став нестерпним. Але вона не відпустила. Він теж.

Кілька метрів. Ще кілька. Розлом звужувався. Імла рвалася назад у глибину. Голоси в небі стали злішими, гучнішими.

Потім щось ударило у відповідь.

Сильна, холодна хвиля вирвалася з розлому й відкинула їх обох назад. Оленка вдарилася спиною об камінь. Подих вибило. Сліди на мить згасли. Велес упав на коліно, але одразу підхопився й накрив її собою.

Розлом знову розійшовся. Ще ширше, ніж був. Чорна імла вирвалася стовпом. Багряна тріщина в небі розкрилася повністю. І з неї… з неї почали спускатися тіні. Ті самі. Вищі сили. Уже не як попередження. Як виконання ультиматуму.

Велес підняв Оленку. Притиснув до себе. Очі горіли.

— Не встигли, — хрипко сказав. — Вони тут.

Оленка відчула, як сила в ній знову піднімається. Слабка. Виснажена. Але жива. Вона стиснула його руку.

— Тоді зустрінемо їх разом.

Земля тріщала. Небо кровоточило. Реальність навколо них розповзалася чорними шрамами.

Світ уже не просто сипався.

Він падав.