Сім днів, щоб втримати небо

Розділ 51. Світ тріщить

 

До заходу лишалося менше шести годин.

Оленка це відчувала шкірою. Не за сонцем — його майже не було видно за брудно-коричневим небом. А за тим, як швидко все руйнувалося. Земля під ногами більше не просто тремтіла. Вона дихала. Глибоко. Хворобливо. Кожні кілька хвилин десь гулко зривалося каміння. Чорні тріщини росли на очах.

Вони стояли біля колиби ще кілька довгих хвилин після того, як тіні зникли. Потім Велес тихо сказав:

— Треба йти до великого розлому. Там межа найтонша. Якщо ми ще можемо щось зробити — то тільки там.

Оленка кивнула. Слів не було. Вона лише стиснула його пальці й рушила слідом.

Дорога, яка раніше займала годину, зараз розтягнулася майже на дві.

Стежки зникали просто під ногами. Двічі їм доводилося зупинятися і шукати обхід — нові тріщини розкривалися з сухим тріском, змушуючи повертати. Один раз земля під Оленкою осіла так різко, що вона ледь не впала. Велес підхопив її на льоту, притиснув до себе й переніс через провал. Його серце билося так само шалено, як і її.

Оленка йшла важко. Ноги наливалися свинцем. Повітря було густим, від нього саднили легені. Кілька разів вона зупинялася, щоб віддихатися, спираючись на палицю. Велес не квапив. Ішов поруч, іноді підтримуючи її під лікоть, коли схил ставав особливо крутим. Він міг би дістатися значно швидше. Але йшов у її темпі.

Небо над ними тріщало. Багряні прожилки розповзалися, як кровоносні судини. З деяких сипався вже не попіл, а дрібні чорні іскри. Повітря стало настільки важким, що дихати було боляче.

А вдалині, у долині, Оленка раптом почула крики. Людські. Короткі. Зірвані. Потім — тишу. Таку густу, що вона зрозуміла: там щось тільки-но зникло.

— Вони вже забирають, — тихо сказав Велес. — Не чекають заходу. Почали з периферії.

Оленка стиснула зуби. Сила під шкірою відповіла хвилею жару. Вона простягнула вільну руку в бік найближчої тріщини. Тепло витекло. Краї на мить зсунулися. Але одразу розійшлися ще ширше. Світ уже майже не слухався.

Великий розлом зустрів їх майже живим.

Він був утричі ширшим, ніж кілька днів тому. Краї обсипалися. З глибини піднімалася не імла — чорна густа темрява, у якій рухалися тіні. Небо прямо над розломом було роздерте багряною раною.

Оленка зупинилася за кілька кроків від краю. Ноги тремтіли не лише від втоми. Від того, що вона відчувала. Межа тут була тонкою, як скло.

Велес став поруч. Взяв її руку.

— Ось вона, — сказав він. — Те, що я тримав століттями. Те, що зараз тріщить через нас.

Оленка дивилася вниз. У чорну глибину. Відчувала, як сила в ній тягнеться туди — і водночас відштовхується.

— Що ми можемо зробити? — спитала вона. Голос ледь чути було крізь вітер.

Велес обернувся до неї. Взяв обидві її руки в свої.

— Спробувати. Разом. Ти — міст. Я — те, що лишилося від сторожа. Якщо з’єднаємо силу… можливо, вдасться затягнути хоч частину. Виграти години. Або хвилини. Але це забере все. Від тебе. Від мене.

Оленка кивнула. Без вагань.

— Тоді давай. Зараз. Поки вони ще не тут.

Вони стали на самий край. Руки сплетені. Сліди й його сила змішалися в одне тремтливе світло. Оленка заплющила очі. Відкрилася. Дозволила всьому, що носила, витекти вниз.

Земля завила.

Розлом сіпнувся. Краї почали зсуватися. Повільно. Зі страшним скреготом. Чорна темрява закричала голосами тисяч зниклих. Багряна рана в небі пульснула.

Кілька метрів. Ще кілька. Розлом звужувався.

Потім щось ударило у відповідь.

Сильна холодна хвиля вирвалася з глибини й відкинула їх обох назад. Оленка вдарилася спиною об камінь. Подих вибило. Велес упав на коліно, але одразу підхопився й накрив її собою.

Розлом знову розійшовся. Ще ширше, ніж був. Чорна темрява вирвалася стовпом. Багряна тріщина в небі розкрилася повністю.

А з неї почали спускатися тіні.

Ті самі.

Уже не як попередження.

Як виконання ультиматуму.

Велес підняв Оленку. Притиснув до себе. Очі горіли.

— Не встигли, — хрипко сказав. — Вони тут.

Оленка відчула, як сила в ній знову піднімається. Слабка. Виснажена. Але жива. Вона стиснула його руку.

— Тоді зустрінемо їх разом.

Земля тріщала. Небо кровоточило. Реальність навколо них розповзалася чорними шрамами.

Світ уже не просто сипався.

Він падав.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше