Розділ 50. Ультиматум

Багряна тріщина в небі розкрилася повністю над полуднем.

Оленка стояла на порозі колиби. Велес — поруч, однією рукою все ще тримаючи її за плече. Повітря стало густим і важким, з металевим присмаком, від якого саднили зуби. Чорний попіл сипався з тріщини тонким нескінченним дощем. А голоси вже звучали не здалеку. Вони були прямо в голові — багатошарові, холодні, без жодної емоції.

Спочатку з’явилися тіні.

Високі. Витягнуті. Без чітких обрисів. Вони згущувалися з попелу просто на полонині, за десять–п’ятнадцять кроків від колиби. Три. Потім п’ять. Потім сім. Кожна була вищою за Велеса. Без облич. Без очей. Лише силуети, зіткані з темряви й багряного світла тріщини.

Один голос виділився серед інших. Низький. Старий. Такий, від якого земля під ногами стала ще тоншою.

— Велесе. Син межі. Ти порушив рівновагу.

Велес зробив крок уперед, частково закриваючи Оленку собою. Обладунок тьмяно блищав у багряному світлі. Сліди на руці Оленки спалахнули у відповідь — яскраво, захисно.

— Я знаю, хто ви, — сказав він глухо. Голос уже не тремтів. Став твердим, як камінь. — Ті, хто сидів вище й мовчав, поки мене забували. Ті, хто дозволяв межі тоншати століттями. Тепер прийшли?

— Ми прийшли, бо ти більше не стримуєш. — Голос був абсолютно безбарвним. — Ти взяв носія. Нагодував уламок. Дозволив собі плоть і почуття. Межа тріщить. Світ сиплеться. Ми даємо тобі вибір. Останній.

Оленка відчула, як пальці Велеса на її плечі стискаються сильніше. Вона вийшла з-за нього. Стала поруч. Рівно.

— Говоріть, — сказала чітко. — Я теж слухаю. Я — носій. І остання з лінії мосту. Маю право чути.

Тіні трохи ворухнулися. Ніби здивувалися. Або роздратувалися.

— Дівчина з крові угоди. Ти пробудила те, що мало спати. Тепер слухай вирок. — Голос став ще холоднішим. — Велесе. Або ти виконуєш старий обряд до заходу цього дня. Кров носія. Повне закриття межі. Або ми забираємо вас обох. І все, що ще тримається на цих горах. Без розбору. Без милосердя. Світ буде очищено від вашої помилки.

Тиша лягла важка. Лише попіл тихо сідав на траву й каміння. Велес стояв нерухомо. Оленка відчувала, як у ньому борються лють, біль і та любов, яка вже прискорила все.

— Якщо я зроблю це… — почав він хрипко.

— Межа закриється. Голод насититься. Світ отримає ще трохи часу, — відповів голос без жодної зміни інтонації. — Якщо ні — ми зробимо це самі. Швидше. Жорсткіше. І від вас не лишиться навіть імен.

Оленка зробила крок уперед. Сліди на руці горіли білим.

— А якщо є третій шлях? — голос вийшов твердим. — Я ношу частину його сили. Я торкалася тріщин. Я можу впливати. Ми шукаємо інший спосіб. Дайте час.

Тіні здригнулися. Кілька голосів наклалися один на одного — незгода, холодний сміх, роздратування.

— Часу немає. Ви вже витратили його на плоть і слабкість. Любов прискорила кінець. Тепер лишився лише вибір. Кров. Або знищення.

Велес повільно повернув голову до Оленки. У його очах було все: любов, відчай і глибоке чорне розуміння, що ультиматум справжній.

— Оленко… — почав він тихо.

Вона не дала йому закінчити. Взяла його руку. Стиснула міцно. Світло слідів на мить перетекло на його шкіру.

— Ні, — сказала вона, дивлячись уже не на нього, а на тіні. — Ми не приймаємо ваш вибір. Не сьогодні. Не так. Він сказав, що не може мене вбити. А я сказала, що не буду лише жертвою. Якщо ви хочете крові — спробуйте взяти її самі. Але ми будемо битися. Обидва.

Тіні на мить завмерли. Потім голос став гострішим, майже злим.

— Тоді ви обидва помрете. І гори з вами. Рішення прийнято. До заходу сонця. Або кров носія. Або ми приходимо самі.

Багряна тріщина в небі пульснула. Тіні почали розчинятися назад у попіл. Голоси стихли. Залишився лише один, останній, тихий і холодний:

— Любов прискорила кінець, Велесе. Тепер розплачуйся.

Попіл перестав сипатися. Тріщина в небі повільно, неохоче затягнулася. Повітря стало трохи легшим. Але чорні тріщини на землі світилися ще яскравіше. Земля під ногами продовжувала тремтіти.

Велес стояв нерухомо. Пальці Оленки все ще були в його долоні. Він повільно повернувся до неї. Обличчя було сірим.

— Вони не блефують, — сказав глухо. — Я відчуваю. Сила, яка стоїть за ними… вона старіша за мене. І голодніша. Якщо до заходу я не зроблю цього… вони прийдуть. І тоді вже не буде ніякого «разом».

Оленка стиснула його руку сильніше. Підняла вільну долоню зі слідами. Світло в них горіло рівно, твердо.

— Тоді у нас є кілька годин, — відповіла тихо. — Не на те, щоб ти мене вбив. На те, щоб спробувати все, що ще лишилося. Я — міст. Ти — межа. Разом ми сильніші, ніж вони думають. А якщо ні… — вона подивилася йому прямо в очі, — якщо ні, то я помру, дивлячись на тебе. Не на них. І ти знатимеш, що я не шкодувала жодної миті. Навіть цієї.

Велес різко притягнув її до себе. Обійняв так міцно, що ребра застогнали. Притиснувся обличчям до її волосся. Тіло тремтіло.

— Я люблю тебе, — прошепотів зламано. — І саме тому світ зараз падає. І саме тому я не знаю, як нас урятувати.

Оленка обхопила його у відповідь. Сліди палахкотіли між ними.

— Тоді не знай. Просто будь зі мною до кінця. Який би він не був.

Над горами багряне світло повільно гасло. Але час уже тік інакше. Швидше. Жорсткіше.

Ультиматум було оголошено.

Любов справді прискорила кінець.

А до заходу лишалося зовсім мало.