Розділ 49. Світ сиплеться швидше

Вони пролежали під смерекою до світанку.

Оленка прокинулася першою. Тіло було важким, приємним тягарем. Велес спав (або вдавав, що спить) поруч, одна рука все ще міцно обіймала її поперек. Плащ накривав обох. Обладунок лежав купою металу в стороні. Під простою сорочкою його шкіра була теплою. Сліди на її руці жевріли рівним, ситим світлом — уперше за всі дні без голоду й болю.

Потім вона відчула інше.

Земля під спиною тремтіла. Не дрібно, як раніше. Глибоко. Рівномірно. Ніби хтось величезний дихав під корою світу. Вітер, який уночі завивав, зараз був різким і холодним. А повітря… повітря пахло пилом і чимось обпаленим.

Оленка обережно підвелася на лікті. Глянула вниз на полонину.

І завмерла.

Чорні тріщини, які ще вчора були відносно вузькими, зараз розповзлися широкими шрамами. Деякі сягали кількох метрів завширшки. З них піднімався густий темний туман. У двох місцях земля просто провалилася, утворивши чорні ями, з яких чути було глухе, хворобливе гудіння. Далеко в долині стовп пилу піднімався до неба — мабуть, зсув або обвал. Небо було вже не сірим. Воно стало брудно-коричневим, з багряними прожилками, ніби саме кровоточило.

Велес відкрив очі. Не від її руху. Від того самого відчуття. Він повільно сів, провів рукою по обличчю. Погляд одразу став важким.

— Почалося, — сказав глухо. — Я попереджав. Кожен раз, коли ми… коли я дозволяю собі тебе… межа тоншає швидше.

Оленка мовчки дивилася на зруйновану полонину. У грудях було порожньо й гостро водночас. Вона не шкодувала ночі. Жодної секунди. Але ціна вже була перед очима. Буквально.

— Наскільки швидше? — тихо спитала.

Велес піднявся. Підняв нагрудник. Почав одягатися повільними, механічними рухами. Метал знову ліг на плечі. Коли він обернувся, очі вже були тими самими — втомленими й голодними.

— Якщо раніше у нас було кілька днів… зараз може лишитися один. Або менше. — Він глянув на її сліди. Світло в них було рівним, ситим. — Ти нагодувала уламок. І мене. І голод. Усе разом. Світ це відчув як сигнал. Тепер він сиплеться вже не повільно. Він обвалюється.

Оленка теж підвелася. Одяглася швидко, майже різко. Тіло все ще пам’ятало його руки, його вагу, його подих. Але зараз під цим теплом уже сидів холод реальності.

Вони спустилися до колиби мовчки. Стежка, якою вона ходила ще вчора, зараз була перерізана двома новими тріщинами. Одну довелося обходити далеко. З другої піднімався такий густий туман, що Оленка відчула, як сила під шкірою сама напружилася, відштовхуючи темряву.

У колибі все було на місці. Але повітря всередині вже пахло пилом. Тонкий шар його лежав на осліні й полицях. Оленка провела пальцем — сірий, дрібний, як попіл.

Велес став біля дверей. Не сідав. Просто дивився на неї.

— Мені треба йти до розломів, — сказав тихо. — Спробувати стримати хоч щось. Наскільки ще можу. А ти… ти лишайся тут. Не виходь далеко. Сила в тобі зараз яскрава. Вона притягне все, що вже виповзло.

Оленка підняла голову.

— Ти знову залишаєш мене?

— Не залишаю. — Він зробив крок ближче. Простягнув руку. Торкнувся її щоки — коротко, майже болісно ніжно. — Йду робити те, що ще можу. Бо після ночі… після того, як ти дозволила мені бути справжнім… я повинен хоч щось віддати взамін. Навіть якщо це лише кілька годин спокою для цих гір.

Він нахилився. Поцілував її в лоб. Холодно. Міцно. Потім відступив.

— Я повернуся. Обіцяю. Навіть якщо світ падатиме прямо мені на голову.

Оленка кивнула. Горло стискало. Вона не стала його зупиняти. Лише стояла й дивилася, як він виходить, як двері зачиняються, як нитка між ними знову розтягується — уже не від емоційної дистанції, а від фізичної.

Коли його кроки затихли, вона вийшла на поріг.

Полонина виглядала ще гірше, ніж згори. Тріщини продовжували рости на очах. Повільно, але невідворотно. Одна з них уже підібралася майже до яблуні. Земля біля коренів осіла. Оленка підійшла, простягнула руку. Тепло витекло. Тріщина на мить зупинилася. Але сил вистачило лише на це. Туман знову поповз уперед.

Вона повернулася до колиби. Сіла на ослін. Взяла амулет. Тримала довго. Сила під шкірою відповідала, але вже з втомою. Ніч відібрала багато. І світ зараз забирав ще більше.

Години тяглися. Світло за вікном ставало все бруднішим. Іноді земля сильно здригалася — так, що посуд на полицях дзвенів. Один раз Оленка вибігла й побачила, як далеко на хребті обвалюється ціла скеля. Пил піднявся чорним стовпом.

Нитка весь час була з нею. То слабшала, то натягувалася. Він боровся. Десь там, біля великих розломів. Вона відчувала його напругу. Біль. Лють. І під ними — ту саму любов, яку він більше не ховав. Навіть зараз, коли світ падав через них обох.

Ближче до полудня нитка раптом смикнулася особливо різко. Не болем. Попередженням. Оленка підхопилася. Вибігла.

Небо над хребтами розкрилося багряною тріщиною. Не такою, як на землі. Небесною. З неї сипався чорний попіл. А в повітрі… в повітрі раптом стало чути голоси. Далекі. Багато. Холодні. Нелюдські.

Велес з’явився між деревами майже бігом. Обладунок був у свіжому пилу й тріщинах. На плечі темніла нова глибока подряпина. Очі горіли.

— Вони йдуть, — кинув він хрипко, ледь зупинившись. — Не колишні. Інші. Ті, хто сидів вище. Вищі сили. Або те, що від них лишилося. Вони відчули, як межа тоншає. І йдуть з ультиматумом.

Оленка відчула, як холод розливається під шкірою.

— Який ультиматум?

Велес підійшов closely. Взяв її обличчя в долоні. Міцно. Майже відчайдушно.

— Або я виконую обряд. Зараз. Або вони заберуть і мене, і тебе, і все, що ще тримається. Без розбору. — Він притиснувся лобом до її лоба. Дихання було гарячим і зірваним. — Світ сиплеться швидше, бо ми були разом. А тепер за це прийшли збирати борг.

Оленка заплющила очі. Відчула його тремтіння. Відчула власний страх. І під ним — ту саму твердість, яка з’явилася, коли вона дізналася, хто вона є.