Розділ 48. Вперше по-справжньому

Вони сиділи під смерекою доти, доки сіре світло остаточно не згасло.

Оленка лежала, притиснувшись спиною до його грудей. Його руки обережно обіймали її поперек. Підборіддя торкалося маківки. Обладунок був холодним, але під ним билося серце — живе, нерівне, справжнє. Нитка між ними більше не рвала. Вона просто була. Коротка. Тепла. Спокійна вперше за всі ці дні.

Ніхто з них не говорив. Слова вже все сказали. «Не можу». «Але можеш бути змушений». «Тоді тримайся». Тепер лишилася лише тиша двох тіл, які нарешті перестали тікати одне від одного.

Велес першим ворухнувся. Повільно. Ніби кожен рух давався з перемогою над собою. Він обережно розвернув її в обіймах, так щоб вона сиділа до нього обличчям. На колінах. Близько. Їхні лоби знову торкнулися. Дихання змішалося.

— Якщо світ усе одно може забрати нас завтра… — тихо сказав він. Голос був хрипким, майже безсилим. — То я хочу хоч раз бути з тобою не як вирок. І не як голод. Просто… як я.

Оленка підняла руки. Обережно торкнулася його обличчя. Пальці ковзнули по шрамах, по жорсткій щетині, по скронях. Він заплющив очі. Дихання стало глибшим.

— Тоді будь, — прошепотіла вона. — Зараз. Тут. Зі мною.

Він відкрив очі. У тьмяному світлі вони вже не були такими згаслими. У них горіло щось сире, вдячне й голодне водночас — але вже не той голод, що хотів крові. Інший. Людськіший. Небезпечніший.

Велес повільно нахилився. Цього разу не зупинився за міліметр. Губи торкнулися її губ тихо, майже боязко. Холодні. Сухі. Тремтячі. Оленка відповіла одразу. Без страху. Без «майже». Просто відповіла.

Поцілунок був неглибоким спочатку. Обережним. Ніби обидва боялися, що світ знову вибухне. Але коли вона ковзнула пальцями йому на шию, а він сильніше обхопив її талію, усе змінилося. Жар пішов хвилею. Сліди на її руці спалахнули яскравим світлом. Нитка між ними натягнулася й розплавилася в одне ціле. Велес тихо, глухо застогнав їй у губи. Руки стиснулися міцніше.

Оленка відчула, як холод обладунку вже не заважає. Під металом було тепло тіла. Живе. Велике. Вона притиснулася ближче, дозволяючи собі вперше не стримуватися. Його пальці ковзнули під край її свити, торкнулися голої шкіри на попереку — і світ навколо на мить тихо зітхнув. Земля під ними здригнулася. Далеко в долині щось гулко обвалилося. Але вони вже не слухали.

Поцілунок став глибшим. Голоднішим. Оленка розкрила губи. Він відповів з такою стриманою жадібністю, ніби боявся взяти забагато і водночас не міг взяти менше. Руки досліджували. Її — його обличчя, шию, плечі поверх металу. Його — її спину, талію, ребра під тонкою тканиною. Кожен дотик відгукувався світлом слідів і глухим, важким стуком двох сердець.

Коли вони відірвалися, обидва важко дихали. Лоби знову торкалися. Очі були заплющені.

— Я не… — почав він хрипко.

— Не зупиняйся, — перебила Оленка. Пальці вп’ялися в його волосся. — Не сьогодні. Не після всього. Будь зі мною по-справжньому. Хоч раз.

Велес відкрив очі. Подивився на неї довго. Потім повільно, з видимим зусиллям, почав знімати наручі. Метал тихо брязнув. Потім — нагрудник. Важкі пластини лягли на мох поруч. Під ними була проста темна сорочка, вже порвана в кількох місцях. Він виглядав раптом меншим. Вразливішим. Людськішим.

Оленка сама торкнулася зав’язок. Розв’язала. Свита сповзла з плечей. Залишилася лише тонка сорочка. Холодне повітря лизнуло шкіру. Але вона не здригнулася. Бо його руки вже були на ній — великі, шрамовані, гарячі після холоду металу.

Вони цілувалися знову. Глибше. Довше. Його губи ковзнули на шию, під вухо, туди, де пульс бився шалено. Оленка закинула голову. Пальці вп’ялися в його плечі. Сліди на руці палахкотіли так ярко, що освітлювали їх обох брудним, тремтливим світлом. Земля під ними знову здригнулася. Вітер зірвався. Десь високо тріснуло дерево. Світ відчував. І відповідав.

Але вони вже не зупинялися.

Велес обережно поклав її на мох, підстеливши свій плащ. Накрив собою. Важкий. Теплий. Живий. Оленка обхопила його ногами, притягуючи ближче. Коли він увійшов у неї — повільно, з тремтінням у всьому тілі — вона тихо, зірвано видихнула йому в шию. Біль змішався з жаром. Зі світлом слідів. З ниткою, яка тепер була вже не ниткою, а чимось суцільним.

Вони рухалися повільно. Майже благоговійно. Ніби кожен поштовх був одночасно проханням і відповіддю. Його лоб притискався до її. Дихання змішувалося. Пальці спліталися. Сліди на її руці пульсували в такт їхнім рухам — яскраво, жадібно, живо. А навколо гори тихо, але невідворотно відповідали: вітер завивав сильніше, земля тремтіла, чорні тріщини світилися яскравіше, ніби світло їхньої близькості годувало й руйнувало водночас.

Коли напруга досягла піку, Оленка вп’ялася пальцями в його спину й тихо, майже беззвучно, видихнула його ім’я. Велес відповідав глухим, зламаним стогоном. Тіло напружилося. Світло слідів вибухнуло білим спалахом. На мить усе навколо завмерло — вітер, земля, навіть далекий гул розломів. Потім хвиля відпустила їх обох.

Вони лежали, важко дихаючи. Він не відразу вийшов. Залишився всередині, притиснутий, тремтячий. Її пальці повільно гладили його волосся. Його губи торкалися її скроні.

— Я люблю тебе, — прошепотів він хрипко. Уже без крику. Просто факт. — І саме тому світ зараз тріщить сильніше.

Оленка обхопила його міцніше. Ноги все ще були обвиті навколо нього. Сліди повільно гасли до рівного теплого світла.

— Знаю, — відповіла тихо. — Але я все одно не шкодую. Уперше ми були справжніми. Не носій і бог. Не жертва і вирок. Просто… ми.

Він повільно підняв голову. Подивився на неї. У очах було все: любов, страх, вдячність і глибоке розуміння ціни.

— Світ почав руйнуватися швидше, — сказав він. Не як звинувачення. Як констатація. — Відчуваєш?

Оленка кивнула. Земля під ними все ще слабко тремтіла. Вітер завивав у кронах. Далеко в долині чути було нові обвали.

— Відчуваю. Але зараз… зараз я хочу ще трохи побути тут. З тобою. По-справжньому.