Розділ 47. «Але зробиш»

Вони сиділи під смерекою довго після того, як він сказав «я не можу».

Оленка все ще тримала його обличчя в долонях. Чорні сльози вже підсохли на його щоках, залишивши темні сліди. Вітер між деревами був холодним, але між ними трималося те тепло, яке з’явилося після ночі під цією ж смерекою. Сліди на її зап’ясті світилися рівним, упертим світлом. Нитка між ними більше не рвала — вона просто була. Коротка. Жива. Болісна.

Оленка першою заговорила. Голос вийшов тихим, але твердим.

— Ти сказав «не можу». Я чула. Повірила. Але світ не чує твоїх слів. Тріщини не закриваються від того, що ти мене любиш. Голод не зникає. Люди в долині продовжують зникати. І час… час усе одно виходить. Тому скажи мені чесно. Не як сторож. Не як бог. Як ти. Якщо завтра чи післязавтра межа трісне остаточно… якщо голод вирветься так, що вже не буде куди тікати… ти все одно зробиш це?

Велес різко відкрив очі. У тьмяному світлі вони виглядали майже чорними. Він не відвів погляду. Не спробував пом’якшити правду.

— Не знаю, — відповів хрипко. — Зараз я клянуся собі, що ні. Що краще згорю сам, ніж підніму на тебе руку. Але голод… він хитріший за будь-які клятви. Якщо світ почне падати по-справжньому… якщо я побачу, як ти зникаєш у тріщинах разом з усім іншим… я можу зламатися інакше. Не від обов’язку. Від відчаю. І тоді… — він замовк. Горло ворухнулося. — Тоді я можу зробити саме те, від чого зараз відмовляюся. Щоб хоч щось залишити. Навіть якщо це буде лише порожнеча після тебе.

Оленка повільно кивнула. Ніби чекала саме цих слів. Вона не прибрала рук. Навпаки — одна долоня лишилася на його щоці, друга лягла йому на плече, поверх холодного металу.

— Тоді слухай мене уважно, — сказала твердо. Голос не тремтів. — Якщо колись дійде до цього… якщо ти справді піднімеш руку… я не тікатиму. Не проситиму. Я дивитимуся тобі в очі. І знатиму, що ти зробив це не тому, що не любив. А тому, що любив надто сильно і світ не залишив іншого виходу. Але доти… доти ти не смієш здаватися. Чуєш? Ти сказав «не можу». То тримайся цього. А я триматимуся тебе. І своєї сили. І того мосту, який будували до мене. Ми шукатимемо. До останнього. А якщо не знайдемо… тоді вже вирішимо. Разом. Не ти наодинці з вироком.

Велес довго дивився на неї. Потім повільно, дуже повільно підняв вільну руку й обхопив її зап’ястя зі слідами. Не грубо. Ніжно. Майже з благоговінням. Світло під її шкірою відповіло м’яким спалахом.

— Ти кажеш це… — голос зірвався, — ніби вже пробачила мені вбивство, якого ще не сталося.

— Не пробачила, — тихо відповіла Оленка. — Просто прийняла, що любов і смерть іноді ходять дуже близько. І що між нами вже немає місця для брехні. Ти не можеш. Але можеш бути змушений. Я знаю. І все одно стою тут. Тримаю тебе. І не відходжу.

Вона повільно опустилася на коліна перед ним. Тепер їхні обличчя були на одному рівні. Вона не відвела рук. Одна лишалася на щоці, друга — на плечі. Він усе ще тримав її зап’ястя.

— Тому зараз, — прошепотіла вона, — поки ти ще кажеш «не можу»… поки сила в мені росте… поки нитка тримає… будь зі мною. Не як бог. Не як вирок. Просто… будь. Бо якщо ми все одно можемо не встигнути — я не хочу витратити той час, що лишився, на страх і відстань.

Велес заплющив очі. Лоб опустився до її лоба. Дихання змішалося. Холодне й тепле. Важке й живе. Його пальці на її зап’ясті стиснулися сильніше. Другою рукою він обережно обхопив її потилицю, вплітаючи пальці у волосся.

— Ти зруйнуєш мене остаточно, — видихнув він. — І я дозволю. Бо вже не вмію інакше.

Оленка ледь посміхнулася. Гірко. Ніжно. Страшно.

— Тоді зруйнуємося разом. Або знайдемо спосіб не зруйнуватися. Але більше ніяких «я піду і не повернуся». Ніяких відстаней, які роблять тебе слабшим. Ти лишаєшся. Я лишаюся. І ми дивимося цій ціні в очі щодня. Поки не знайдемо іншу. Або поки вона не знайде нас.

Велес відкрив очі. Їхні погляди зустрілися з нульової відстані. У його очах уже не було лише втоми й голоду. Було щось сире, вдячне й остаточно здане.

— Добре, — сказав він тихо. — Я лишаюся. Не можу це зробити. Але якщо світ змусить… ти вже знаєш. А доти… доти я буду тут. З тобою. І триматимуся твого «не смієш здаватися» так само міцно, як ти тримаєшся мене.

Він повільно, обережно притягнув її ближче. Оленка перебралася до нього, сідаючи між його колін, спираючись спиною на груди. Обладунок був холодним. Але під ним билося серце. Живе. Шалене. Вона відчула, як його руки обережно обхопили її поперек. Як підборіддя лягло зверху на її голову. Як нитка між ними нарешті розслабилася — коротка, тепла, спокійна.

Вони сиділи так під смеріками, серед чорних тріщин і мертвого світла. Світ усе ще сипався. Голод усе ще чекав. Ціна все ще висіла над ними.

Але вперше він сказав «не можу» — і вона відповіла «тоді тримайся».

І вперше вони обидва вирішили не тікати від цього.

Оленка заплющила очі. Відчувала його серце під металом. Відчувала, як його пальці ледь тремтять на її талії. Відчувала, що навіть зараз, коли світ тріщить, між ними є щось міцніше за страх.

— Якщо колись ти все ж піднімеш руку, — тихо додала вона, — я хочу, щоб ти знав: я не зненавиджу тебе. Я просто піду. З твоїми руками на собі. І з любов’ю, яку ми встигли вкрасти в цього світу.

Велес різко видихнув. Обійми стали міцнішими.

— Не кажи цього, — попросив майже благально. — Бо тоді мені буде ще важче триматися.

— Саме тому й кажу, — відповіла вона. — Щоб ти знав, що навіть у найгіршому варіанті ти не станеш для мене монстром. Ти лишишся тим, кого я вибрала. Навіть якщо вибір закінчиться кров’ю.

Він опустив голову нижче. Губи торкнулися її волосся. Довго мовчав. Потім тихо, майже беззвучно, сказав:

— Я зрозумію. Але доти… доти я боротимуся. За тебе. За нас. За будь-який шлях, який не закінчується твоїм «зроби це».

Оленка накрила його руки своїми.

— Тоді будемо боротися. Разом. Поки можемо.