Розділ 46. «Я не можу це зробити»

Він пішов недалеко.

Оленка відчула це вже через кілька хвилин. Нитка не розтягнулася. Вона лишилася короткою, напруженою, живою. Він зупинився десь між смереками — досить близько, щоб вона чула його присутність, і досить далеко, щоб не накрити її своїм холодом повністю. Слабкість усе ще сиділа в ньому. Вона відчувала її, як приглушений пульс.

Оленка не стала чекати в колибі. Взяла палицю й вийшла слідом. Сіре світло вже товстішало. Чорні тріщини світилися яскравіше з наближенням ночі. Вона знайшла його швидко — він навіть не намагався сховатися. Стояв біля старої поваленої смереки, однією рукою спираючись на стовбур, ніби ноги тримали погано.

Коли вона підійшла, він підняв голову. Очі все ще були тьмянішими, ніж раніше. Але світло в них уже не згасало повністю.

— Ти не повинна була йти за мною, — сказав глухо. — Я сказав, що лишуся близько. Не те щоб стояти поруч.

— А я сказала, що більше не тікатиму й не чекатиму. — Оленка зупинилася за кілька кроків. Сліди на руці відповіли м’яким світлом. — Ти прийшов слабший. Я торкнулася тріщин. Сила в мені росте. І ми все ще не сказали головного вголос. Після всього. Після любові. Після того, як ти врятував. Після того, як я дізналася, хто я.

Велес довго дивився на неї. Вітер ворушив темне волосся. Потім він повільно опустився прямо на землю, спираючись спиною на стовбур. Жест був напрочуд беззахисним. Він більше не намагався здаватися монументальним.

— Головного, — повторив тихо. — Добре. Слухай тоді. Без масок. Без «повинен» і «обов’язок». Я… — він замовк, ніби слово саме по собі різало, — я не можу це зробити. Не можу вбити тебе. Навіть якщо світ сиплеться. Навіть якщо голод зжере все. Навіть якщо межа розвалиться остаточно. Рука не піднімається. І вже не підніметься. Я перевіряв. Коли ніс тебе після тих тварюк. Коли сидів біля дверей і дивився, як ти дихаєш. Уявлював. Спробував викликати в собі той холод, який завжди дозволяв виконувати те, що треба. Нічого. Лише порожнеча. І ти. І все.

Оленка відчула, як щось у грудях стискається й водночас відпускає. Вона повільно підійшла ближче. Сіла на повалену смереку навпроти нього. Не близько. Але вже не через прірву.

— Ти не можеш, — тихо повторила. Ніби пробувала слова на смак. — Після всього. Після того, як кричав, що любиш. Після того, як рвав істот з люттю. Ти справді не можеш.

— Не можу. — Він підняв очі. У них була така глибока, чорна чесність, що дивитися було боляче. — І це робить мене ще слабшим. Бо голод знає. Він відчуває, що я відмовився від єдиного вірного шляху. І тепер він тисне сильніше. А я… я просто сиджу тут і визнаю поразку. Перед тобою. Перед світом. Перед тим, ким я був колись.

Оленка мовчала довго. Сліди на руці жевріли рівно. Сила під шкірою відповідала спокійним теплом. Вона більше не відчувала себе лише носієм чи жертвою. Вона відчувала себе тією, хто сидить навпроти зламаного бога й чує, як він нарешті каже правду.

— Тоді не роби, — сказала вона тихо, але твердо. — Якщо не можеш — не роби. Ми шукатимемо інший шлях. Я вже торкалася тріщин. Я відчула, що можу впливати. Слабко. Але можу. А ти… ти ще пам’ятаєш, якою межа була цілою. Разом ми можемо знайти щось. Будь-що. Але більше не кажи мені про мою кров як про єдиний вихід. Бо ти сам щойно визнав, що цей вихід для тебе закритий.

Велес повільно закрив очі. Опустив голову. Довго сидів так. Потім тихо, майже пошепки, сказав:

— Ти не розумієш ціну моєї відмови. Якщо я остаточно відмовлюся… голод може вирватися повністю. Не через тебе. Через мене. Я можу стати тим, від чого сам себе стримував століттями. І тоді вже не буде ні тебе, ні гір, ні навіть тріщин. Буде лише він. І я всередині нього.

Оленка підвелася. Підійшла ближче. Обережно, повільно простягнула руку й торкнулася його щоки. Холодна шкіра. Шрами. І під ними — слабке, уперте тепло. Велес різко відкрив очі. Але не відсахнувся.

— Тоді тримай мене, — прошепотіла вона. — Як якір. Як міст. Як ту, хто носить частину твоєї сили вже не лише як уламок, а як свою. А я триматиму тебе. Поки шукаємо. Поки ще є час. Ти сказав «не можу». Я приймаю. І більше не відпущу тебе в ту порожнечу, де єдиним виходом була моя смерть.

Велес підняв руку. Накрив її долоню своєю. Притиснув міцніше до щоки. Закрив очі. Довго сидів так. Дихання поступово вирівнювалося. Слабкість у ньому ніби трохи відступала. Ніби її дотик і слова давали йому ту опору, якої він уже не знаходив у обов’язку.

— Ти зламала мене, — тихо сказав він. — Остаточно. І водночас… уперше за дуже довгий час я відчуваю, що можу ще дихати не  лише голод.

Оленка не прибрала руки. Стояла над ним, відчуваючи під пальцями холод і тепло, слабкість і ту любов, яку він більше не намагався заперечувати.

— Тоді дихай, — відповіла просто. — А решту… решту будемо вирішувати разом. Поки ще можемо.

Він повільно кивнув. Не відкриваючи очей. Лише тримаючи її руку біля своєї щоки. Ніби це був останній якір, який ще тримав його від остаточного падіння.

А чорні тріщини навколо них тихо, невблаганно продовжували світитися. Світ усе ще сипався. Але між ними вперше за всі ці дні з’явилося щось міцніше за страх і обов’язок.

Він сказав «не можу».

І вона повірила.