Розділ 44. Частина його сили

Оленка вийшла з колиби на світанку шостого дня вже іншою.

Не сильнішою тілом — рани все ще нили, горло саднили, втома сиділа в кістках. Але всередині все змінилося. Після нічного видіння знання сиділо не в голові. Воно сиділо в крові. У слідах. У кожному ударі серця. Вона носила частину сили Велеса. Не випадково. Не  жертва, що підхопила уламок уві сні. А остання в довгій лінії жінок, які свідомо стали мостом.

Сліди на руці світилися рівним, упевненим світлом. Уже не брудним і голодним. Чистішим. Ніби після правди про кров уламок нарешті перестав боротися з нею й почав… слухатися.

Оленка зупинилася посеред полонини. Повітря було важким, нерухомим. Чорні тріщини світилися зсередини сильніше, ніж учора. Земля під ногами відчувалася тонкою, як скло. Вона повільно підняла руку зі слідами долонею вниз і просто… захотіла.

Тепло витекло з зап’ястя вниз. Тонке. Точне. Торкнулося найближчої тріщини. Темний туман над нею порідшав. Чорне світіння згасло. На кілька довгих секунд тріщина просто була — порожньою, мертвою, але вже не голодною. Потім сила вичерпалася. Туман поповз назад. Але Оленка стояла й дивилася на свою руку з новим, майже небезпечним спокоєм.

Вона могла.

Слабко. Ненадовго. Але могла впливати на межу. Не лише носити її. Торкатися.

Нитка під шкірою раптом смикнулася різко й сильно. Він відчув. Звичайно відчув. Далеко в горах щось велике й голодне різко підняло голову. Оленка відчула його подив. Настороженість. І під ними — глибокий, майже болісний страх. Страх перед тим, що вона починає робити зі спадком, який носила.

Оленка не відступила. Навпаки. Зробила ще один крок до наступної тріщини. Знову простягнула руку. Цього разу тепло пішло впевненіше. Тріщина стиснулася. Не закрилася повністю — вона ще не вміла. Але краї зсунулися. Темрява всередині стала менш жадібною. На кілька ударів серця довше, ніж минулого разу.

Сила відповіла втомою. Оленка похитнулася. Сліди спалахнули яскравіше, потім різко згасли до тьмяного жевріння. Голова запаморочилася. Але вона встояла. І вперше за всі ці дні відчула не лише ціну сили. Відчула її смак. Гіркий. Важкий. І свій.

Вона носила частину сили Велеса.

Не як клітка. Як продовження. Як можливість.

Оленка повільно пішла назад до колиби. Ноги були ватними. Але всередині горіло нове, тверде рішення. Якщо вона справді остання ланка мосту… якщо покоління жінок носили цей уламок саме для того, щоб коли-небудь з’явилася та, хто зможе вибрати… то вона більше не буде просто чекати, поки він прийде з вироком або світ впаде сам.

Вона спробує стати замком. Або знайти спосіб перекувати міст у щось інше.

У колибі вона сіла на ослін, узяла амулет і чорний камінь. Тримала їх у руках довго. Тепло від амулета змішувалося з теплом слідів. Камінь із тріщиною здавався теплішим, ніж раніше. Оленка заплющила очі й цього разу не просила минулого. Попросила майбутнього. Або хоча б натяку.

Видіння прийшло коротке. Різке.

Вона стояла на краю тієї самої чорної скелі, де колись стояв молодий Велес. Але зараз скеля була потріскана. Небо — іржаве. А поруч з нею стояв він. Уже такий, яким вона його знала. Втомлений. Шрамований. Голодний. Вони трималися за руки. І між їхніми долонями світилося світло — не лише його. Її теж. Два потоки. Змішані. А під скелею тріщини повільно, дуже повільно затягувалися.

Видіння зникло.

Оленка відкрила очі. Серце калатало. Руки тремтіли. Але в грудях сиділо щось нове. Не надія навіть. Можливість. Тонка, як лезо. Але жива.

Вона носила частину його сили. І тепер ця частина починала відповідати їй. Не лише йому.

Нитка раптом натягнулася сильно. Не болем. Покликом. Він більше не тримав відстань так жорстко. Відчув, що вона робить. І, можливо, більше не міг залишатися далеко. Бо сила, яку він дав колись її праматері, зараз прокидалася в ній по-справжньому. І тягнула його назад. Як якір. Або як вирок.

Оленка тихо підвелася. Підійшла до дверей. Відчинила. Стала на порозі. Сіре світло падало на її обличчя. Сліди світилися крізь пов’язку рівним, упевненим світлом.

— Якщо відчуваєш, — тихо сказала в повітря, знаючи, що він почує, — то знай: я більше не лише носій. І не лише жертва. Я — частина угоди. І тепер я шукатиму спосіб, щоб ця угода не закінчилася моєю кров’ю. Або твоєю порожнечею.

Вітер раптом посилився. Далеко в горах гулко тріснуло. Нитка смикнулася ще раз — ближче. Він уже йшов. Не міг не йти.

Оленка не зачинила двері. Лишила їх відкритими. Повернулася до осліна. Сіла. Поклала долоню на сліди. І чекала.

Вона носила частину сили Велеса.

І вперше ця частина належала не лише йому.

Вона належала й їй.