Розділ 41. Вона сама

Оленка прокинулася від тиші.

Не від звуку. Від його відсутності. Нитка під шкірою була тонкою, майже примарною. Він пішов. Справді пішов. Так, як обіцяв.

Вона повільно сіла. Тіло відгукнулося глухим, суцільним болем. Горло все ще саднили. Лікоть і плече пекли під пов’язками. Але вона могла рухатися. Вогонь у печі вже згас. У колибі було сіро й холодно. Двері зачинені. Лава на місці. А його більше не було біля порога.

Оленка спустила ноги на підлогу. Посиділа. Потім обережно підвелася. Голова трохи паморочилася. Вона дошла до відра, умилася холодною водою, перев’язала рани свіжою тканиною. Сліди на руці світилися слабко — після ночі з істотами світло майже вигоріло. Але під слабкістю вона раптом відчула щось інше. Глибше. Ніби під шаром втоми ворухнулося щось нове. Тепле. Сильне. Своє.

Вона застигла, дивлячись на зап’ястя.

Уламок завжди був чужим. Жаром. Тяжінням до нього. Голосом у голові. А зараз… зараз під цим чужим ніби прокидалося щось, що належало вже їй. Слабке. Але своє.

Оленка повільно стиснула кулак. Сліди спалахнули яскравіше на секунду — і знову притихло. Але відлуння лишилося. Тепле. Глибоке. Ніби вперше за всі ці дні сила не лише брала, а й віддавала.

Вона вийшла.

Шостий день зустрів її мертвим світлом. Небо було кольору старої іржі, майже коричневим. Повітря стояло нерухомо. Чорні тріщини перерізали полонину глибокими шрамами. У деяких місцях земля провалилася. Далеко внизу долина чорніла туманом. Жодного звуку. Жодного руху. Наче світ остаточно затамував подих.

Оленка стояла на порозі й відчувала його відсутність, як фізичний холод. Нитка майже не тягнула. Він стримав слово. Пішов далеко. І саме ця далекість зараз тиснула сильніше за будь-яку близькість.

Вона залишилася сама.

Без його голосу. Без холоду обладунку. Без люті, яка рятує. Без любові, яка вимагає смерті. Лише вона. Сліди. Уламок. І світ, що сиплеться під ногами.

Оленка повільно спустилася з порога. Каміння під підошвами хрустіло занадто гучно. Вона пішла до яблуні. Дістала скриньку. Відкрила. Амулет. Камінь. Пергамент. Довго дивилася на них. Потім взяла амулет у долоню.

Метал зігрівся. Але цього разу тепло пішло не лише в сліди. Воно розлилося глибше — по жилах, до грудей, до живота. Оленка різко вдихнула. Перед очима не майнуло чуже видіння. Натомість вона раптом чітко, майже тілесно відчула землю під ногами. Кожну тріщину. Кожен корінь. Кожен камінь, що от-от готовий був обвалитися. І під цим — слабкий, але власний пульс. Ніби уламок нарешті почав проростати в неї не як чужа сила, а як щось, що вона може… тримати.

Вона розтиснула пальці. Амулет упав назад у скриньку. Руки тремтіли.

— Що зі мною… — прошепотіла.

Ніхто не відповів. Гори мовчали. Нитка лишалася тонкою й далекою.

Оленка сіла під яблунею. Обхопила коліна. Довго сиділа, прислухаючись до себе. Жар слідів був слабким. Але під ним росло нове відчуття. Ніби після ночі на межі смерті щось усередині зламалося — і крізь тріщину почало пробиватися інше. Не голод. Не його сила. Її власна відповідь на неї.

Вона згадала слова Баби Стефи: «або нагодувати силу пам’яттю, або стати тією, хто зупинить». Дідів якір. Обряд, що вимагає крові. І його зірваний голос: «я люблю тебе».

Може, саме тому він пішов. Не лише тому, що обіцяв. А тому, що відчував: у ній щось змінюється. І це лякало його так само сильно, як і її.

Оленка підвелася. Тіло все ще нило, але тримало краще. Вона пішла вздовж схилу. Повільно. Прислухаючись. Кожен крок відгукувався не лише болем, а й тим новим, глибоким теплом. Коли вона зупинялася біля широкої тріщини, то раптом відчула, що може… не закрити її. Але відчути, куди вона веде. Глибше. У темряву. У голод, який сидів під світом.

Вона швидко відступила.

Сила прокидалася. Слабко. Необережно. Але прокидалася. І вона була вже не лише його уламком. Вона починала ставати її.

Оленка повернулася до колиби ближче до полудня. Розпалила вогонь. З’їла те, що лишилося. Перевірила рани. Сіла біля дверей і довго дивилася на сіре світло за вікном.

Вона була сама.

Без нього.

Зі слідами, які слабко жевріли.

З ниткою, яка майже не тягнула.

І з новим, дивним відчуттям під шкірою — ніби після того, як її майже розірвали, а він майже втратив, усередині щось нарешті зсунулося. І тепер сила, яку вона носила, більше не хотіла лише з’єднуватися з ним. Вона починала хотіти… діяти.

Оленка тихо поклала долоню на зап’ястя.

— Добре, — прошепотіла в порожню кімнату. — Якщо ти пішов… то я спробую сама. Поки ще можу.

За стінами гори відповіли глухим, далеким гулом. Чорні тріщини, здавалося, на мить завмерли. А під шкірою нове тепло повільно, обережно розправило плечі.

Шостий день почався.

Вона була сама.

І сила тільки-но починала прокидатися.