Розділ 40. Але не пояснює нічого

Оленка прийшла до тями вже в колибі.

Спочатку відчула м’яке світло вогню на повіках. Потім — тепло. Справжнє, живе тепло, а не той жар слідів. Тіло нило суцільно. Горло саднили. Лікоть і плече пекли. Але вона дихала. І лежала на чомусь твердому, але не на голій підлозі.

Вона повільно відкрила очі.

Вогонь у печі горів рівно. Хтось розпалив його. Над нею — стеля колиби. Вона лежала на осліні, накрита старим ліжником. Рука зі слідами була свіжо перев’язана чистою тканиною. Поруч на підлозі стояло відро з водою й мокра ганчірка.

Велес сидів біля дверей. Прямо на підлозі. Спиною до стіни. Обладунок усе ще був у чорних плямах. Руки він уже обтер, але під нігтями лишалася темнота. Він дивився на неї. Коли їхні погляди зустрілися, він не відвів очей.

— Жива, — сказав глухо. Не запитання. Констатація.

Оленка спробувала підвестися. Біль прострілив усе тіло. Вона тихо охнула й опустилася назад.

— Лежи, — кинув він. Голос усе ще хрипів. — Кістки цілі. Сильних ран немає. Але тіло виснажене. І… світло слідів майже вигоріло, поки ти відбивалася. Зараз воно слабке. Це погано.

Вона мовчки дивилася на нього. На темні кола під очима. На напругу в плечах. На те, як пальці ледь помітно тремтять, навіть коли він намагається тримати їх нерухомо.

— Ти врятував, — тихо сказала. Горло відгукнулося болем.

— Так. — Він відвів погляд у вогонь. — Встиг. Ледь.

Тиша лягла між ними важка. Тріск дров здавався занадто гучним. Оленка відчувала нитку — коротку, натягнуту, але вже не таку болісну. Він був тут. Близько. І все ще розривався.

— Чому? — спитала вона після довгої паузи. — Ти ж повинен мене… не рятувати.

Велес різко стиснув щелепу. М’язи на щоках ходять.

— Не зараз, — відрізав. — Не про це. Ти майже померла. Спочатку відновишся. Потім… потім будемо говорити про повинності.

— Ні. — Оленка знову спробувала сісти. Цього разу вийшло. Голова закрутилася, але вона втрималася. — Ти викрикнув, що любиш. Потім сказав, що повинен убити. Потім я втекла. Мене майже розірвали. Ти прийшов з люттю й урятував. А тепер сидиш і кажеш «не зараз». Я хочу чути. Зараз.

Він мовчав. Довго. Дивився у вогонь так, ніби там можна було знайти відповідь. Потім тихо, майже безбарвно сказав:

— Я не пояснюватиму. Не сьогодні. Не після того, як бачив, як вони на тебе навалюються. Руки ще пам’ятають, як рвав їх. А голова… голова все ще чує твій крик. Якщо почну пояснювати зараз — я можу знову не стриматися. Або навпаки. Зроблю те, що повинен, просто щоб закінчити цей розрив. А я… я ще не готовий.

Оленка відчула, як щось холодне стікає по спині.

— Тобто ти все ще…

— Так. — Він підняв очі. Погляд був прямим, важким, без жодної спроби пом’якшити. — Нічого не змінилося. Світ сиплеться. Обряд лишається. Твоя кров — усе ще ціна. Я врятував тебе від них, бо не зміг дивитися. Але від ціни… від ціни я тебе не врятував. І не знаю, чи зможу.

Він підвівся. Повільно. Важко. Підійшов до осліна. Зупинився за крок. Не торкався.

— Пий воду. Їж, якщо зможеш. Спи. Я буду біля дверей до світанку. Ніхто більше не підійде. А вранці… вранці я піду. І не повернуся, поки час остаточно не вийде. Або поки ти сама не покличеш. Але пояснень більше не буде. Я вже все сказав. Люблю. Повинен. Не можу. І крапка.

Оленка дивилася на нього знизу вгору. Горло стискало. Хотілося кричати. Бити. Тягнутися. Але сил лишилося лише на шепіт:

— Ти навіть не спробуєш шукати інший шлях?

Велес на мить заплющив очі. Коли відкрив — у них була лише глуха, чорна втома.

— Я шукав. Поки ти тікала. Поки ніс тебе сюди. Поки сидів і дивився, як ти дихаєш. Нічого нового. Лише стара ціна. І моя слабкість. — Він відступив до дверей. — Спи, Оленко. Поки ще можеш. Завтра п’ятий день закінчиться. А шостий уже не пробачить нам обом стільки вагань.

Він сів біля дверей. Спиною до стіни. Обличчям до неї. Руки поклав на коліна. Більше не говорив.

Оленка лежала, дивлячись на нього крізь полум’я. Тіло нило. Сліди слабко жевріли. Нитка була короткою й живою. А між ними знову лежала та сама подвійна правда: любов і вирок. І цього разу він навіть не намагався її пом’якшити.

Він урятував.

З люттю.

З тремтінням.

І з мовчазною відмовою пояснювати далі.

А вона лежала в теплі вогню, яке він розпалив, під ліжником, який він накинув, і знала: час майже вийшов. А відповіді, якої їй так відчайдушно хотілося, більше не буде.

Лише тиша.

І він біля дверей.

І ціна, яка вже не відступає.