Розділ 39. Він рятує з люттю

Спочатку був лише біль і холод.

Оленка відчувала, як темні кінцівки стискають тіло, як чорна слина стікає по щоці, як повітря закінчується. Сліди на руці ще палахкотіли, але світло вже слабшало. Свідомість пливла. Вона чула власний хрипкий подих і тихе, задоволене скреготіння істот над собою.

А потім світ вибухнув.

Не світлом. Криком.

Низьким, звірячим, таким, від якого каміння під спиною задрижало. Оленка ледь розплющила очі. На мить побачила лише темні тіла над собою. Потім одне з них раптом зникло — його відкинуло вбік з такою силою, що почувся мокрий тріск.

Він.

Велес увірвався в коло істот, як чорна буря. Без каптура. Очі горіли майже білим світлом люті. Обладунок був у пилу й свіжих чорних плямах. Він не кричав більше. Просто рвав.

Першу істоту він схопив обома руками й розірвав навпіл. Чорна маса бризнула на скелі. Другу вдарив так, що вона влетіла в кам’яну брилу й розтеклася. Третя спробувала вчепитися йому в спину — він розвернувся, схопив її за довгу шию й стиснув, доки не почувся сухий хрускіт. Тіло обм’якло.

Оленка лежала нерухомо. Сил ворухнутися не було. Вона лише дивилася, як він знищує їх. Не як тоді в лісі — швидко й майже функціонально. Зараз це була чиста, сліпа лють. Він бив, рвав, топтав. Чорна слина й темна плоть летіли на всі боки. Істоти вили тонко, майже по-дитячому. Деякі намагалися втекти назад у тріщини — він наздоганяв і добивав.

Одна з них, уже майже розірвана, раптом рвонулася до Оленки. Довга кінцівка обвилася навколо її горла. Оленка захрипіла. Перед очима потемніло.

Велес з’явився над нею миттєво. Схопив істоту однією рукою й відірвав від неї з таким риком, що в вухах зайшлося. Кинув геть. Потім став над Оленкою, розставивши ноги, і повільно обвів поглядом рештки.

Більше ніхто не рухався.

Тиша навалилася раптово. Лише важке, хрипке дихання Велеса й далекий гул вітру. Він стояв, плечі підіймалися й опускалися. Руки були по лікті в чорній субстанції. Очі все ще світилися люттю.

Потім він повільно опустив погляд на неї.

Лють не зникла. Вона лише змішалася з чимось іншим — диким, майже тваринним страхом.

— Оленко.

Голос вийшов зламаним. Він різко опустився на коліна поруч. Руки (брудні, чорні) зависли над нею, ніби боявся торкнутися.

— Дивись на мене. Оленко. Дихай.

Вона спробувала. Повітря ввійшло з хрипом. Горло пекло. Усе тіло було одним суцільним синцем. Але вона жила. Сліди на руці все ще слабко світилися.

Велес обережно, майже тремтячи, підвів її за плечі. Притягнув до себе. Обладунок був холодним і мокрим від чорної слини, але під ним вона відчула глухий, шалений стук його серця. Він притиснув її міцно. Однією рукою тримав голову, притискаючи до свого плеча. Другою обхопив спину.

— Тиха, — шепотів він хрипко, майже несвідомо. — Тиха. Я тут. Я встиг. Тиха.

Оленка слабо підняла руку й вчепилася пальцями в край його обладунку. Сил говорити не було. Лише дихати. І відчувати, як лють у ньому повільно, дуже повільно відступає, залишаючи після себе тремтіння й щось схоже на відчай.

Вони сиділи так серед чорних решток і розколотих каменів. Вітер розганяв темний туман. Десь далеко знову гуло. Але тут, на цьому шматку схилу, було лише їхнє з’єднане дихання й нитка, яка нарешті перестала рвати зсередини.

Велес першим відхилився. Недалеко. Лише щоб бачити її обличчя. Пальці (все ще чорні) обережно провели по її щоці, прибираючи слину й кров.

— Де болить? — голос усе ще хрипів від люті, що не до кінця вийшла. — Говори.

Оленка ковтнула. Горло саднили.

— Усе… — видихнула слабо. — Але живу.

Він різко заплющив очі. Лоб опустився до її лоба. Дихання все ще було важким, нерівним.

— Ти бігла, — сказав глухо. — Я відчував. Кожен крок. А потім… потім раптом біль. І світло слідів. І я зрозумів. — Пальці на її щоці стиснулися сильніше. — Більше ніколи. Чуєш? Більше ніколи не тікай так, щоб я не міг встигнути.

Оленка слабо кивнула. Сил сперечатися не було. Та й не хотілося. Зараз, притиснута до його холодного обладунку, слухаючи шалений стук його серця, вона вперше за багато годин відчула, що не падає в прірву.

Велес обережно підхопив її на руки. Легко. Ніби вона нічого не важила. Підвівся.

— Тримайся, — коротко кинув. — Я віднесу. Тут залишатися не можна. Ще можуть прийти.

Оленка слабо вчепилася руками в його шию. Голова лягла на холодний метал. Очі заплющилися. Вона відчувала, як він рушає — швидко, впевнено, майже бігом. Каміння під його ногами не котилося. Вітер розступався. А лють, яка все ще тліла в ньому, гріла сильніше за будь-який вогонь.

Він урятував.

З люттю.

З тремтінням у руках.

І з мовчазною, відчайдушною ніжністю, якої вже не міг сховати.

А вона, напівпритомна, лише трималася за нього й дозволяла нести себе геть від чорних тріщин і решток тих, хто майже її забрав.