Розділ 38. Її ловлять

Оленка не знала, скільки ще спускалася після того, як упала на коліна.

Підвелася. Змусила ноги рухатися. Йшла далі по кам’янистому схилу, уже майже не розрізняючи, куди саме. Головне — вниз. Головне — далі від нього. Нитка під шкірою тягнула слабше, але все ще боліла. Сліди світилися так ярко, що навіть у чорній ночі вона бачила власні руки.

Долина була ближче. Повітря стало густішим, важким, з різким запахом прілої води й металу. Чорні тріщини тут були ширшими. З деяких піднімався густий темний туман. Оленка обходила їх, спотикаючись, падаючи, знову підводячись. Руки були роздерті в кількох місцях. У боці пекло. Легені саднили.

Вона вже думала, що вирвалася достатньо далеко, коли почула перший звук.

Не вітер. Не каміння. Тихий, протяжний скрегіт. Ніби кігті по каменю.

Оленка різко зупинилася. Прислухалася. Серце гупнуло так сильно, що на мить оглухло.

Скрегіт повторився. Ближче. Зліва.

Вона повільно повернула голову.

Між двома великими брилами ворухнулася темна маса. Потім інша. Потім третя. Вони виповзали повільно, низько, майже плазом. Довгі витягнуті кінцівки. Сутулі спини. Голови без облич — лише гладкі темні поверхні з порожніми очницями, що світилися тим самим брудним світлом, що й її сліди.

Колишні.

Ті самі, яких він знищував раніше. Ті, що виходять з розломів, коли межа тоншає.

Оленка зробила крок назад. Палиця в руці піднялася. Ніж уже був у другій.

Істоти зупинилися. Їхні порожні очниці дивилися прямо на неї. На світло слідів. На уламок. На живе тепло.

Одна з них тихо, протяжно заскиглила. Звук був майже людським.

Потім вони рушили.

Швидко.

Оленка розвернулася й знову побігла. Тепер уже не вниз. Куди очі бачать. Каміння сипалося з-під ніг. Вона чула за спиною скрегіт, важке дихання, шурхіт тіл по скелях. Одна з істот була швидшою. Тінь майнула збоку. Оленка різко махнула палицею. Удар прийшовся по чомусь м’якому й холодному. Істота завила тонко. Але інші вже були ближче.

Вона спіткнулася.

Упала на руки й коліна. Палиця вилетіла. Ніж лишився в долоні. Оленка перекотилася на бік, готова вдарити, але довга холодна кінцівка вже обвилася навколо щиколотки й рвонула. Її потягнуло по каменю. Шкіра на лікті здерлася. Вона закричала — коротко, зірвано — і вдарила ножем. Лезо ввійшло в темну плоть. Істота сіпнулася, але не відпустила.

Друга навалилася зверху.

Важка. Холодна. З запахом гнилі й мокрого попелу. Оленка билася. Ніж увійшов ще раз. Потім ще. Чорна слина крапала на обличчя. Порожні очниці були просто над нею.

Вона закричала знову — уже голосніше. Зі злості. З жаху. З відчаю.

Сліди на руці вибухнули білим світлом. Настільки яскравим, що істота над нею сіпнулася назад, завиваючи. Оленка скористалася миттю. Викрутилася. Вдарила ногою. Вдарила ножем ще раз. Чорна маса бризнула. Вона відкотилася, схопила палицю навмання й підвелася, хитаючись.

Їх було більше, ніж троє.

П’ять. Шість. Вони виповзали з тріщин, з-за каменів, з темряви. Оточували. Повільно. Впевнено. Світло слідів притягувало їх.

Оленка стояла, важко дихаючи. Ніж у одній руці. Палиця в іншій. Кров стікала по ліктю. Нога, за яку її тягли, пекла. Нитка під шкірою раптом натягнулася з такою силою, що вона ледь не впала від болю.

Він відчув.

Знав.

Біг.

Але навіть йому потрібен був час.

Істоти кинулися одночасно.