Розділ 38. Її ловлять

Оленка вже не орієнтувалася, скільки часу минуло після того, як вона впала на коліна.

Вона все ж змусила себе підвестися, змусила ноги знову згинатися й крокувати. Спускалася кам’янистим схилом, уже не розрізняючи дороги й не розуміючи напрямку. Єдина думка, що билася в скронях — рухатися вниз. Головне — опинитися якомога далі від нього. Нитка під шкірою тягнула трохи слабше, але продовжувала боліти монотонним, нудним болем. Сліди палахкотіли настільки яскраво, що навіть у цій щільній, як смола, ночі вона бачила власні тремтячі руки й гострі камені під ногами.

Долина виростала назустріч. Повітря там ставало густішим, важким, насиченим різким запахом прілої води й іржі. Чорні тріщини в землі тут розповзалися ширше, з деяких піднімався густий темний туман. Оленка обходила їх напівсліпо: спотикалася, падала на гостру гальку, знову здирала до крові й без того зранені долоні й знову підводилася. У боці нестерпно кололо. Легені пекли від кожного жадібного вдиху.

Вона вже майже повірила, що їй вдалося вирватися й відірватися на достатню відстань, коли почула цей звук.

Не шелест сухого вітру. Не тріск падаючого каміння. Це був тихий, протяжний скрегіт — ніби хтось повільно провів довгими кігтями по кам'яній брилі.

Оленка завмерла на місці. Прислухалася. Серце гупнуло в грудній клітці так сильно, що на секунду вона буквально заніміла від цього шуму у вухах.

Скрегіт повторився. Тепер значно ближче. Зліва.

Вона повільно повернула голову, боячись зробити бодай найменший шерех.

Між двома великими скельними уламками ворухнулася безформна темна маса. Потім ще одна поруч. Потім третя. Вони виповзали повільно, низько припадаючи до землі, майже плазом. Неприродно довгі, витягнуті кінцівки. Сутулі, потвористі спини. Голови зовсім без облич — лише гладкі, темні поверхні з порожніми заглибинами очниць, які світилися тим самим гнилим, брудним світлом, що й її власні сліди на руці.

Колишні.

Ті самі потвори, яких він знищив тоді в лісі. Істоти, що вилазять із розломів землі щоразу, коли межа між світами стоншується до межі.

Оленка зробила повільний крок назад. Палиця в правій руці зметнулася вгору. Ніж уже стискала ліва.

Істоти зупинилися. Їхні порожні очниці вряди-годи поверталися, вряди-годи фіксуючись прямо на ній. На білому сяйві слідів. На уламку в її кишені. На тілесному теплі, яке вони відчували, здавалося, за цілі кілометри.

Одна з потвор тихо, протяжно заскиглила. Звук вийшов майже людським — і від цього стало тільки страшніше.

А потім вони кинулися вперед.

Швидко й безшумно.

Оленка розвернулася й знову побігла. Тепер вже не дотримуючись жодного маршруту — просто куди бачили очі. Каміння зі свистом сипалося з-під ніг. За спиною вона виразно чула скрегіт кігтів, важке сипіння й шурхіт холодних тіл по скелях. Одна з істот виявилася значно швидшою за інших. Тінь майнула збоку, і Оленка з розмаху махнула палицею. Удар прийшовся по чомусь м’якому й вогкому. Потвора тонко завила, але інші вже затискали кільце.

Вона спіткнулася об непомітний корінь.

Упала обличчям у гальку. Палиця вислизнула з пальців і відкотилася. Ніж дивом лишився в долоні. Оленка перекотилася на бік, готова різати, але довга, крижана кінцівка вже обкрутилася навколо її щиколотки й ривком потягнула назад. Шкіра на лікті миттєво здерлася об гостре каміння. Вона закричала — коротко, зірвано — і з усієї сили вдарила ножем униз. Лезо важко увійшло в слизьку темну плоть. Істота сіпнулася, засичала, але хватку не послабила.

Друга потвора навалилася зверху, притискаючи її до землі.

Важка. Абсолютно холодна. З нудотним запахом гнилого листя й мокрого попелу. Оленка билася, викручувалася, колола ножем знову й знову. Чорна, густа слина крапала їй просто на обличчя. Порожні очниці опинилися над самим її носом. З роззявленого провалу рота тягнулися тонесенькі нитки темряви.

Вона закричала знову — голосніше, дикіше. Від люті, від жаху, від тваринного відчаю.

Сліди на її руці раптово вибухнули сліпучим білим світлом. Воно спалахнуло настільки яскраво, що потвора над нею сахнулася назад, ошалело завиваючи від болю. Оленка скористалася цією секундою. Викрутилася з-під туші. Вдарила ногою в липку морду. Вдарила ножем ще раз, відчувши, як чорна маса бризнула на рукав. Вона відкотилася вбік, наосліп схопила з землі палицю й підвелася, хитаючись від утоми.

Їх було набагато більше, ніж троє.

П’ять. Шість. Вони продовжували виповзати з глибоких тріщин, вилазити з-за каменів, згущатися з самої темряви. Оточували її. Повільно. Методично. Впевнено. Світло її слідів притягувало їх, як вогонь притягує нічних метеликів.

Оленка стояла, важко й рвано дихаючи. Ніж у вологій від крові долоні. Палиця в іншій. Кров стікала по ліктю. Нога, за яку її тягли, пекла вогнем. І раптом нитка під шкірою натягнулася з такою страшною силою, що дівчина ледь не впала на коліна від болю. Вона зрозуміла: він відчув. Він знає. Він біжить сюди.

Але він занадто далеко.

Істоти кинулися всі разом.

Оленка встигла вдарити палицею першу. Ніж по саме руків'я увійшов у тулуб другої. Але третя з розгону вчепилася в плече, а четверта просто збила її з ніг. Вона знову впала на спину. Голова з гучним тріском вдарилася об камінь. Перед очима вибухнули тисячі білих іскор. Важка, холодна маса повністю накрила її зверху. Гнучкі кінцівки сплутали руки, ноги, перехопили шию. Порожні очниці дивилися на неї з усіх боків. Чорна слина капала на запечені губи.

Вона билася до останнього. Кричала. Сліди палахкотіли так потужно, що це світло, здавалося, різало очі навіть самим істотам. Але їх було просто забагато. Сили остаточно полишали тіло. Повітря в легенях перекрило щось липке й залізобетонно-холодне. У вухах стояв суцільний гул.

Востаннє, перед тим як її зір остаточно поглинула темрява, Оленка подумала лише про одне:

Він не встигне.

А потім світ згаснув.