Розділ 37. Вона тікає

Оленка не дочекалася ранку.

Десь після півночі, коли темрява стала особливо густою, а нитка під шкірою натягнулася до нестерпного болю, вона різко підвелася з осліна. Серце колотилося. У голові все змішалося в один суцільний гул: «я люблю тебе», «повинен вбити», «не заперечую», тріщини, буря, майже-поцілунок, його пальці на плечах, коли він кричав.

Вона більше не могла тут бути.

Не могла сидіти в цій колибі, де він сидів у тиші. Не могла дивитися на двері, через які він заходив. Не могла відчувати нитку, яка кожну хвилину нагадувала: він десь близько, розривається між обов’язком і нею, і рано чи пізно обов’язок переможе. Або світ впаде остаточно.

Оленка швидко зібрала те, що могла понести. Ніж. Амулет. Невеликий мішечок із залишками їжі. Дідів пергамент. Чорний камінь. Палицю. Рушницю — хоча сенсу в ній уже майже не було. Пов’язку на руці перемотала тугіше, ніби могла цим стримати світло слідів.

Вона не запалювала вогню. Не залишала записки. Просто відсунула лаву, відчинила двері й вийшла в чорну ніч.

Холод ударив одразу. Вітер тягнув з хребтів. Чорні тріщини на землі світилися слабким брудним світлом, підказуючи небезпечні місця. Оленка пішла вниз. Не вгору, де він. Униз. До долини. Туди, де колись були люди. Туди, де, можливо, ще хтось дихає. Або хоча б туди, де нитка стане довшою.

Спочатку вона йшла швидко. Майже бігла. Палиця врізалася в землю. Каміння котилося з-під ніг. Сліди горіли яскравіше з кожним кроком — ніби уламок протестував. Нитка тягнула назад з такою силою, що кілька разів вона зупинялася, зігнувшись навпіл від болю. Але продовжувала.

«Не повертайся», — повторювала собі крізь зуби. — «Не слухай. Просто йди».

Гори навколо були мертвими. Жодного звуку тварин. Лише вітер і далекий глухий гул з розломів. Іноді земля під ногами сіпалася. Один раз просто перед нею розкрилася нова тріщина — вузька, але глибока. Оленка обійшла її, серце колотилося десь у горлі.

Нитка раптом смикнулася сильніше.

Він відчув.

Звичайно відчув.

Оленка прискорила крок. Тепер уже бігла по-справжньому. Гілки шмагали по обличчю, коли стежка пірнула в рідкий ліс. Дихання виривалося рваними хрипами. У боці кололо. Але вона не зупинялася. Чим далі від колиби — тим довшою ставала нитка. Тим слабшим тяжіння. Тим легше дихалося. Хоча б трохи.

Вона бігла, поки ноги не почали відмовляти. Поки легені не запекло. Зупинилася біля великого поваленого стовбура, впала на коліна, хапаючи ротом повітря. Руки тремтіли. Сліди світилися так ярко, що освітлювали мох навколо. Нитка все ще була з нею — тонша, але жива. Він знав, що вона тікає. І, можливо, уже йшов слідом.

Оленка підвелася. Обтерла піт з лоба. Пішла далі. Тепер швидким кроком. Не бігом. Треба було зберегти сили. Долина була ще далеко. А внизу, вона пам’ятала, колись були хутори. Може, хтось лишився. Може, Баба Стефа ще жива. Може, є ще якісь старі люди, які знають більше, ніж церковна книга.

Або просто… просто треба було бути якомога далі від нього. Від вибору, який він не міг зробити. Від любові, яка вимагала її смерті.

Час тягнувся дивно. Темрява не ріділа. Сірого світанку все не було. Ніби ніч вирішила затягнутися спеціально. Оленка йшла, орієнтуючись на слабке світіння тріщин і на власне відчуття схилу. Кілька разів чула за спиною хрускіт. Оберталася. Нікого. Лише вітер і тіні.

Але одного разу хрускіт був занадто чітким.

Вона різко обернулася, піднявши палицю.

Між деревами нікого не було. Але повітря стало густішим. Холоднішим. І нитка… нитка раптом натягнулася так сильно, що вона охнула від болю. Він був близько. Дуже близько. Не перед нею. Ззаду. Вище по схилу.

Оленка розвернулася й знову побігла.

Тепер уже без оглядки. Гілки били по обличчю. Коріння чіпляло ноги. Вона падала, підводилася, знову падала. Руки були в крові й землі. Сліди горіли білим вогнем. Нитка кричала. Але вона бігла. Бо якщо зупиниться — він наздожене. І тоді доведеться знову дивитися в його очі й чути «я люблю» і «повинен» в одному реченні. А сил на це вже не було.

Ліс раптом урвався.

Оленка вибігла на відкритий кам’янистий схил. Внизу, далеко, чорніла долина. Повітря тут було ще важчим. Тріщини світилися сильніше. Вона зупинилася, важко дихаючи, і озирнулася.

Вище по схилу, між останніми деревами, стояла висока темна постать.

Він.

Не рухався. Просто стояв і дивився. Навіть звідси вона відчувала його погляд. І біль. І голод. І ту любов, яку він більше не ховав.

Оленка зробила крок назад. Потім ще один. Палиця в руці тремтіла.

— Не підходь, — крикнула вона. Голос зірвався. — Ти обіцяв не підходити!

Вітер розніс слова. Постать на схилі повільно опустила голову. Ніби прийняла удар. Потім зробила один-єдиний крок уперед — і зупинилася. Не йшла далі. Лише стояла. І нитка між ними вібрувала від напруги.

Оленка розвернулася й кинулася вниз по схилу. Каміння котилося з-під ніг. Вона ковзала, падала на руки, знову підводилася. Не оглядалася. Знала, що він стоїть. Знала, що не наздоганяє. Поки що.

Але вона тікала.

Від нього.

Від вибору.

Від любові, яка вимагала крові.

І від світу, який уже майже не тримався.

Попереду чорніла долина. Позаду — він. А під шкірою горіли сліди й нитка, яка навіть зараз, у втечі, не розривалася.

Оленка бігла, поки сили повністю не залишили. Поки не впала на коліна серед чорних каменів і не залишилася так — на четвереньках, важко дихаючи, з кров’ю на долонях і сліпим світлом слідів.

Вона втекла.

Але гори були великими.

А він… він усе ще відчував кожен її крок.

І рано чи пізно відстань знову стане короткою.