Розділ 37. Вона тікає

Оленка не дочекалася ранку.

Десь глибоко після півночі, коли темрява стала особливо густою, а нитка під шкірою натягнулася до нестерпного болю, вона різко підвелася з осліна. Серце колотилося. У голові все змішалося в один суцільний гул: «я люблю тебе», «повинен вбити», «не заперечую», тріщини, буря, майже-поцілунок, його пальці на плечах.

Вона більше не могла тут бути.

Не могла сидіти в цій колибі, де він сидів у тиші. Не могла дивитися на двері, через які він заходив. Не могла відчувати нитку, яка кожну хвилину нагадувала: він десь близько, розривається між обов’язком і нею, і рано чи пізно обов’язок може перемогти.

Оленка швидко зібрала те, що могла понести. Ніж. Амулет. Невеликий мішечок із залишками їжі. Дідів пергамент. Чорний камінь. Палицю. Пов’язку на руці перемотала тугіше.

Вона не запалювала вогню. Не залишала записки. Просто відсунула лаву, відчинила двері й вийшла в чорну ніч.

Холод ударив одразу. Вітер тягнув з хребтів різкий, сирий запах. Чорні тріщини на землі світилися слабким брудним світлом, підказуючи, куди не наступати. Оленка пішла вниз. Не вгору, де він. Униз. До долини. Туди, де колись були люди. Туди, де нитка мала стати довшою.

Спочатку вона йшла швидко. Майже бігла. Палиця врізалася в кам’янистий ґрунт. Дрібне каміння котилося з-під ніг. Сліди горіли яскравіше з кожним кроком — ніби уламок протестував. Нитка тягнула назад з такою силою, що кілька разів вона зупинялася, зігнувшись навпіл від болю в зап’ясті. Але продовжувала.

«Не повертайся», — повторювала собі крізь зуби. — «Не слухай. Просто йди».

Гори навколо були мертвими. Жодного звуку тварин. Лише вітер і далекий глухий гул з розломів. Іноді земля під ногами сіпалася. Один раз просто перед нею розкрилася нова тонка тріщина. Оленка обійшла її, серце калатало в горлі.

Вона спускалася довго.

Час розтягнувся. Темрява не ріділа. Стежка губилася, потім знову знаходилася. Оленка кілька разів зупинялася, щоб віддихатися. Руки тремтіли. У боці кололо. Легені пекли від холодного повітря. Але вона змушувала себе йти далі.

Нитка раптом смикнулася сильніше.

Він відчув.

Звичайно відчув.

Оленка прискорила крок. Тепер уже бігла по-справжньому. Гілки рідкого лісу шмагали по обличчю. Коріння чіпляло ноги. Вона падала, підводилася, знову падала. Долоні обдерлися. Коліна саднили. Але вона бігла, бо якщо зупиниться — він наздожене. І тоді доведеться знову дивитися в його очі й чути «я люблю» і «повинен» в одному реченні.

Ліс раптом урвався.

Оленка вибігла на відкритий кам’янистий схил. Внизу, далеко, чорніла долина. Повітря тут було ще важчим. Тріщини світилися сильніше. Вона зупинилася, важко дихаючи, і озирнулася.

Вище по схилу, між останніми деревами, стояла висока темна постать.

Він.

Не рухався. Просто стояв і дивився. Навіть звідси вона відчувала його погляд. І біль. І голод. І ту любов, яку він більше не ховав.

Оленка зробила крок назад. Потім ще один. Палиця в руці тремтіла.

— Не підходь, — крикнула вона. Голос зірвався. — Ти обіцяв не підходити!

Вітер розніс слова. Постать на схилі повільно опустила голову. Ніби прийняла удар. Потім зробила один-єдиний крок уперед — і зупинилася. Не йшла далі. Лише стояла. І нитка між ними вібрувала від напруги.

Оленка розвернулася й кинулася вниз по схилу. Каміння котилося з-під ніг. Вона ковзала, падала на руки, знову підводилася. Не оглядалася. Знала, що він стоїть. Знала, що не наздоганяє. Поки що.

Але вона тікала.

Від нього.

Від вибору.

Від любові, яка вимагала крові.

І від світу, який уже майже не тримався.

Вона бігла, поки сили повністю не залишили. Поки не впала на коліна серед чорних каменів і не залишилася так — на четвереньках, важко дихаючи, з кров’ю на долонях і сліпим світлом слідів.

Вона втекла.

Але гори були великими.

А він… він усе ще відчував кожен її крок.