Розділ 36. Він не заперечує

Оленка довго не могла змусити себе підвестися з колін.

Земля під долонями була холодною, потрісканою, з тонкими чорними жилками, що світилися зсередини. Вітер бив у спину, вириваючи з сорочки рештки тепла. Далеко внизу в розломі щось тихо, глухо гуло — ніби гора дихала хворобливо й важко. Сліди на руці пульсували яскравим, майже болісним світлом. Нитка під шкірою була тонкою, натягнутою до межі, але живою. Він пішов. Але не зник.

«Я люблю тебе». «Я повинен тебе вбити». «Не заперечую».

Ці слова крутилися важким, рваним колом у голові, не даючи зробити нормальний вдих. Вона чула їх знову і знову — його зірваний голос, коли він викрикнув про любов, і ту глуху, остаточну тишу, з якою він підтвердив ціну. Він не заперечив. Навіть коли вона кричала йому в обличчя. Навіть коли стояла перед ним і вимагала заперечення, шукала бодай найменшу зачіпку. Він просто сказав правду: її смерть — єдиний шлях. А його любов — лише те, що робить цей шлях нестерпним для них обох.

Оленка повільно випросталася. Ноги тримали погано, коліна дрібно тремтіли. Вона обтерла замащені earth долоні об штани, підняла палицю, яка впала поруч у траву, і почала спускатися. Повільно. Майже навмання. Темрява довкола була густою, тугою, мов кисіль. Чорні тріщини світилися слабким брудним світлом, підказуючи, куди краще не наступати, щоб не провалитися в нікуди. Нитка тягнула назад слабо, ніби він теж ішов кудись углиб гір, намагаючись створити штучну відстань, якої насправді вже не існувало.

До колиби вона добралася, коли небо на сході лише трохи посіріло. Руки тремтіли так сильно, що важкий дерев'яний засув довелося засувати двічі — він вислизав із пальців. Лаву про всяк випадок приставила до дверей. Сіла на низький ослін і довго сиділа нерухомо, дивлячись у порожнечу кутка.

Він любив її. І все одно не заперечив, що її треба вбити.

Оленка тихо, глухо засміялася. Звук вийшов диким і чужим у порожній кімнаті. Потім сміх миттєво обірвався, перейшовши в ядучу задуху. Вона нахилилася вперед, упершись ліктями в коліна, і закрила обличчя руками. Плечі здригнулися. Сліз не було — джерело всередині ніби вигоріло дотла. Лише важке, сухе ридання, яке рвало груди зсередини й не давало дихати.

Минуло багато часу. Коли вона знову підняла голову, сіре, сліпе світло вже повністю наповнило колибу. П’ятий день тривав. Світ за цими трухлявими стінами продовжував повільно сипатися на порох. А вона сиділа з чітким, холодним знанням: любові недостатньо. Обов’язок завжди сильніший. Або майже сильніший. І саме це кляте «майже» зараз убивало її повільніше й болісніше за будь-який ніж.

Оленка підвелася через силу. Розмотала брудну пов’язку на передпліччі. Сліди виглядали набагато гірше, ніж учора — тріщини розійшлися далі по шкірі, а світло стало постійним, тьмяно-білим, пульсуючим у такт прискореному серцю. Вона обережно торкнулася пальцем. Жар спекотного полум'я. І разом із тим — слабке, але чітке відлуння його власного стану через нитку: біль, виснажливий голод, і під ними — глуха, чорна ніжність, яку він більше навіть не намагався ховати чи глушити.

Вона швидко замотала руку назад, аби не бачити цієї мітки.

Треба було щось робити. Не сидіти склавши руки. Не чекати, поки він повернеться з остаточним вироком. Баба Стефа колись казала про два шляхи: нагодувати древню силу власною пам’яттю або стати тією, хто зупинить це все раз і назавжди. Дід залишив якийсь дивний якір. Обряд вимагав крові. Але ж між цими жорстокими крайнощами мало б бути ще щось! Хоч якийсь дрібний заулок, хоч якась шпарина в стародавніх правилах.

Оленка стала на коліна й дістала з-під лави важку дерев'яну скриньку. Відкрила. Усередині лежав амулет, темно-сірий чорний камінь і пожовклий від часу пергамент. Вона вже вкотре перечитала дідів сухий, дрібний текст. «Якщо триматимеш, коли він прийде — зможеш говорити, а не лише слухати. Але кожне слово коштуватиме».

Коштуватиме. Усе в цьому клятому світі завжди щось коштує.

Вона стиснула амулет у долоні. Холодний метал миттєво зігрівся від її шкіри. Сліди на руці одразу відповіли різким поколюванням. Перед очима на секунду майнуло чорне, розколоте навпіл небо і підняті в розпачі руки сотень людей. Потім — його обличчя, спотворене болем, коли він викрикував ті слова про любов. Оленка резко розтиснула пальці, розриваючи контакт.

Ні. Не зараз. Видіння зараз лише розірвуть її зсередини й позбавлять останніх сил.

Вона сховала скриньку назад під лаву. Взяла гострий ніж, палицю, невеликий запас сухарів та сухого м'яса, який ще лишився в закутку. Вийшла навулицю.

Полонина зустріла її ще страшнішим виглядом, ніж учора. Тріщини в землі стали значно ширшими, з них піднімалася тонка пара з запахом сірки. У двох місцях ґрунт просів так глибоко, що утворилися провалля без дна. Повітря було важким, густим і абсолютно нерухомим. Жодного птаха в небі. Жодного знайомого шелесту трави. Лише далекий, глухий гул, що котився з найглибших розломів гірського хребта.

Оленка пішла не вгору, де вони розійшлися. Вона пішла вздовж схилу, туди, де в чагарниках ще можна було знайти старі кам’яні знаки — залишки давніх святилищ. Вона сподівалася, що щось пропустила. Може, є ще один напис на звороті плити? Ще один уривок обряду, який дає бодай якийсь інший вихід, окрім жертви? Будь-що, за що можна було б зачепитися замерзлими пальцями.

Вона йшла довго, долаючи круті підйоми та обходячи вирви. Сонце (чи те тьмяне, розмите марево, що від нього лишилося за хмарами) стояло високо, але його світло залишалося сірим, чужим і мертвим. Кілька разів земля під ногами загрозливо сіпалася, змушуючи її завмирати на місці. Один раз вона ледь не впала в свіжу тріщину, яка з тріском розкрилася просто перед її носком. Нитка весь цей час була з нею — тонка, натягнута, постійно боліла. Він не наближався. Але й не зникав із її відчуттів ані на мить.

Біля напівзруйнованих знаків вона знову не знайшла нічого нового. Лише крихкі уламки пісковику. Геть стерті дощами та вітрами символи. Порожнечу й мох. Оленка знесилено сіла серед розколотих каменів і довго сиділа, вряди-годи дивлячись на свої тремтячі руки.