Розділ 35. Конфронтація

Оленка не дала йому піти далеко.

Щойно двері зачинилися, вона схопила палицю й вийшла слідом. Ніч була чорною, без зірок. Вітер тягнув з хребтів холод і запах прілої землі. Чорні тріщини на полонині світилися слабким, брудним світлом — ніби зсередини. Нитка під шкірою тягнула чітко. Вгору. До скель.

Вона майже бігла.

Знайшла його на тому самому виступі над розломом, де вже стільки разів вони стояли. Він не пішов углиб гір. Стояв на краю, спиною до неї, дивився вниз у чорну порожнечу. Вітер розвівав темне волосся. Коли вона підійшла, він заговорив, не обертаючись.

— Я ж сказав іти додому.

— А я не послухала. Знову. — Оленка зупинилася за кілька кроків. Дихання виривалося рвано. — Ти прийшов, сказав правду й пішов. Ніби цього достатньо. Ніби можна просто кинути мені «я повинен тебе вбити, але не хочу» і зникнути в темряві.

Велес повільно обернувся. Очі в темряві світилися тьмяно. Обладунок здавався частиною скелі.

— Чого ти хочеш зараз? — голос був низьким, виснаженим. — Щоб я повторив? Щоб став на коліна й просив вибачення? Щоб спробував зробити це прямо тут?

— Хочу, щоб ти перестав ховатися за «повинен». — Оленка зробила крок ближче. Сліди спалахнули. — Ти весь час говориш про обов’язок. Про межу. Про голод. А я хочу почути тебе. Не силу. Не бога. Тебе. Ти справді віриш, що моя смерть — єдиний вихід? Чи просто боїшся шукати інший, бо тоді доведеться визнати, що ти вже не той, ким був?

Велес різко видихнув. Зробив крок їй назустріч. Холод ударив хвилею.

— Ти думаєш, я не шукав? — голос зірвався. — Століттями! Коли межа тільки почала тоншати. Коли перші тріщини з’явилися. Коли люди ще пам’ятали ім’я, але вже боялися його вимовляти. Я шукав. У кожному ритуалі. У кожній старій крові. У кожному забутому слові. Немає іншого шляху. Коли уламок повертається у світ через живу людину — закрити двері можна лише знищивши носія. Все інше — ілюзія. Відтягування. Брехня, яку я сам собі казав ці дні, поки дивився на тебе.

Оленка не відступила. Підняла підборіддя.

— Тоді зроби. — Слова вилетіли твердо. Холодні. — Зараз. Ти сильний. Я тут. Світ тріщить. Зроби те, що повинен. Перестань мене мучити цим «не можу».

Велес різко тряхнув головою. Відступив.

— Ні.

— Чому?! — тепер уже вона крикнула. Голос розкотився над розломом. — Ти сам кажеш — іншого шляху немає! Ти сам кажеш — повинен! Тоді чому стоїш і дивишся на мене цими очима?! Чому тоді всі ці дотики?! Чому тиша?! Чому майже-поцілунок?! Навіщо все це, якщо в кінці все одно моя кров на твоїх руках?!

Він рвонувся вперед. Схопив її за плечі. Міцно. Майже боляче. Холод металу впився крізь одяг. Очі були близькими, темними, відчайдушними.

— Бо я люблю тебе, чорт забирай! — вирвалося в нього. Голос був зірваним, диким. — Бо після століть порожнечі ти стала єдиним живим світлом. Бо коли ти торкаєшся — голод на мить змовкає. Бо коли ти дивишся — я знову пам’ятаю, яким був. І тепер я стою між обов’язком і тобою. І не можу зробити ні того, ні іншого. Ось чому!

Оленка завмерла. Повітря вибило з грудей. Його пальці стискали плечі. Нитка між ними горіла білим, сліпучим світлом. Сліди на руці пульсували так сильно, що боліло.

Він любив її.

Сказав це. Вголос. Уперше.

Велес різко відпустив. Відскочив, ніби сам себе обпік. Руки тремтіли. Дихання виривалося хрипкими поштовхами.

— Ось, — хрипко сказав він. — Тепер ти знаєш усе. Я повинен тебе вбити, щоб врятувати світ. І я не можу. Бо люблю. І це робить мене слабшим за будь-який голод. І небезпечнішим. Бо поки я вагаюся — світ сиплеться швидше.

Оленка стояла нерухомо. Вітер бив у спину. Слова «я люблю тебе» ще лунали в повітрі, важкі, неможливі, справжні. Вона відчувала, як усередині все руйнується і збирається водночас.

— Ти… — голос зірвався. Вона змусила його звучати. — Ти не заперечуєш. Що мене треба вбити.

— Ні. — Він дивився на неї прямо. Без захисту. — Не заперечую. Це правда. Єдина правда, яка лишилася. Твоя смерть закриє межу. Моя слабкість… лише відтягує кінець. І робить його гіршим.

Оленка повільно кивнула. Ніби приймала вирок. Потім зробила крок назад. Потім ще один.

— Тоді не підходь більше, — тихо сказала. — Не приходь у колибу. Не сиди в тиші. Не тримай за руку. Не кажи, що любиш. Бо кожен раз, коли ти це робиш… мені стає важче дихати. І важче шукати інший шлях. А я… я ще хочу його шукати. Навіть якщо його немає.

Велес стояв нерухомо. У темряві він здавався частиною скелі — великим, зламаним, самотнім.

— Я розумію, — сказав глухо. — Піду. І не повертатимуся… поки не буду змушений. Або поки ти сама не покличеш. Але знай: навіть якщо не підійду… нитка лишиться. І біль теж. І любов… вона вже нікуди не дінеться. Навіть якщо я зроблю те, що повинен.

Він розвернувся. Пішов уздовж краю розлому. Повільно. Важко. Ніби кожен крок відривав щось живе.

Оленка дивилася йому вслід, поки постать не розчинилася в чорноті. Потім повільно опустилася на коліна. Земля під долонями була холодною й потрісканою. Сліди на руці світилися так ярко, що освітлювали дрібні камінці навколо.

Він не заперечив.

Сказав, що любить.

І пішов.

А вона лишилася на краю прірви з чітким знанням: світ вимагає її смерті. Він не може її дати. А між ними вже лежить любов, яка робить усе лише болючішим.

І часу майже не лишилося.