Розділ 34. Він приходить, а вона вже знає

Оленка повернулася до колиби вже в глибоких сутінках.

Ноги ледь несли. У голові гуділо. Слова обряду крутилися важким, невідступним колом: кров носія, добровольне чи ні, межа закриється. А під ними — його голос: «Я повинен. Але не можу».

Вона засунула двері, приставила лаву, але сили розпалювати вогонь уже не було. Сіла на ослін у темряві. Розмотала пов’язку. Сліди світилися яскравіше, ніж будь-коли. Ніби уламок теж знав правду і тепер горів злістю чи страхом. Або і тим, і тим.

Нитка під шкірою була короткою. Він не пішов далеко. Знову. Чекав. Або не міг відійти.

Оленка закрила обличчя руками. Сиділа так довго. Поки повітря раптом не змінилося.

Не різко. Важко. Ніби хтось великий і виснажений став за дверима й просто дихав. Тяжіння натягнулося до болю. Сліди спалахнули.

Він прийшов.

Оленка не підвелася. Не підійшла до дверей. Просто сказала в темряву:

— Заходь. Я вже все знаю. Не треба стукати.

Довга пауза. Потім засув сам по собі тихо відсунувся. Двері відчинилися. Велес увійшов повільно, майже безсило. Без каптура. Обладунок здавався ще важчим. Очі в темряві світилися тьмяно. Він зачинив двері за собою й зупинився біля порога. Не підходив.

— Ти знайшла обряд, — сказав глухо. Не запитання.

— Так. — Оленка все ще сиділа, дивлячись на свої руки. — У церковній книзі. Все чітко. Моя кров. І межа закриється. Світ… можливо, втримається.

Він мовчав. Вона чула його важке дихання.

— Я хотів сказати сам, — нарешті промовив він. — Сьогодні. Або завтра. Але ти випередила.

— Знала, що випереджу. — Оленка повільно підняла голову. Подивилася на нього. — Після вчорашнього «майже». Після того, як ти сказав, що не маєш права. Я зрозуміла: ти щось приховуєш. Щось, через що кожен дотик стає зрадою. Тепер знаю, чим саме.

Велес зробив крок ближче. Потім ще один. Зупинився за кілька кроків від осліна. Холод від нього змішався з жаром слідів. Нитка між ними вібрувала.

— Я повинен був зробити це раніше, — сказав він хрипко. — Коли ти тільки прокинулася зі слідами. Коли ще не було тиші. Не було сну. Не було твоїх пальців на моїй щоці. Тоді б було простіше. А зараз… зараз я стою тут і не можу навіть підняти руку.

Оленка тихо, гірко засміялася.

— Простіше. Звісно. Убити незнайому дівчину з гор — це просто. А вбити ту, з ким ділив біль і майже поцілував — уже складно. Як зручно.

— Не зручно! — Голос зірвався. Він різко зробив ще крок. Тепер стояв близько. — Ти думаєш, мені легко? Ти думаєш, я хотів цієї ціни? Я голодував століттями. Дивився, як світ забуває. Як межа тоншає. Я знав, що рано чи пізно прийде хтось з уламком. І я буду повинен зробити те, для чого мене залишили. А потім прийшла ти. І все зруйнувала. Своїм поглядом. Своїм «я бачу». Своїм дотиком. Ти зробила так, що обов’язок став схожим на вбивство єдиної живої істоти в моєму світі.

Оленка підвелася. Ноги тримали погано, але вона змусила їх. Тепер вони стояли майже впритул. Жар і холод змішувалися між ними.

— Тоді не роби, — тихо сказала вона. — Ти сам сказав — не можеш. Тоді шукай інший шлях. Або не шукай. Але не стой тут і не говори, ніби в тебе немає вибору. Вибір є. Ти просто боїшся обох варіантів.

Велес дивився на неї. У темряві його очі були майже чорними. Дихання виривалося важко.

— Якщо я не зроблю — світ продовжить сипатися. Люди зникатимуть. Гори падатимуть. Усе, що ще тримається, згниє. І голод… голод зжере й мене, і тебе, і все підряд. — Він підняв руку. Не торкнувся. Лише тримав у повітрі біля її щоки. — А якщо зроблю… я знищу єдине, що змусило мене знову відчути себе кимось більшим, ніж порожнеча. Я знищу тебе. І після цього вже не буде навіть голоду. Буде лише ніщо.

Оленка не відступила. Підняла власну руку й обережно, повільно торкнулася його пальців своїми. Холод. Жар. Нитка вибухнула світлом.

— Тоді скажи мені правду ще раз, — прошепотіла вона. — Не як бог. Не як сила. Як ти. Ти хочеш мене вбити?

Велес заплющив очі. Пальці під її долонею тремтіли.

— Ні, — видихнув він. — Не хочу. Більше за все на світі не хочу. Але повинен. І саме тому зараз стою тут і розриваюся на частини.

Він повільно, із зусиллям, відсмикнув руку. Відступив на крок. Потім ще на один. Ніби кожна п’ядь відстані давалася болем.

— Я прийшов не для того, щоб зробити це сьогодні, — сказав глухо. — Прийшов, бо не міг бути далі. Бо після того, як ти дізналася… нитка стала ще коротшою. І голод кричить. А я… я просто хотів побачити тебе. Поки ще можу дивитися без наказу вбити.

Оленка стояла нерухомо. Сліди горіли. Серце калатало.

— Тоді дивись, — тихо відповіла. — І йди. Якщо не можеш лишитися без того, щоб зробити те, що повинен. Йди. А я… я спробую знайти щось. Будь-що. Поки ти ще кажеш «не хочу».

Велес довго дивився на неї. Потім повільно кивнув. Важко. Майже з поразкою.

— Я піду. Але недалеко. І ненадовго. Бо час уже майже вийшов. А завтра… завтра конфронтація буде жорсткішою. Бо світ не чекає. І голод теж.

Він розвернувся. Двері відчинилися самі. На порозі він зупинився, не обертаючись.

— Пробач, — сказав зовсім тихо. — За те, що знав. І за те, що все одно дозволив собі підійти так близько.

Двері зачинилися. Засув повернувся на місце.

Оленка стояла посеред темної кімнати ще довго. Потім повільно опустилася на підлогу. Притиснула долоню до слідів. Світло під шкірою пульсувало в такт серцю — злому, зляканому й усе ще живому.

Він прийшов.

Вона вже знала.

І тепер між ними лежала не лише майже-поцілунок і спільний біль.

Лежала її смерть. І його нездатність її вимагати.

А світ за стінами продовжував тихо, невблаганно сипатися.