Розділ 33. Ціна, яку треба заплатити

Оленка стояла на краю розлому й не могла змусити себе ні відступити, ні підійти ближче.

Слова висіли між ними важкі, як каміння. «Я знав». «Я повинен». «Але вже не знаю, чи зможу». Вітер тягнув з прірви холод і запах прілої землі. Чорні тріщини під ногами здавалися ще глибшими. Сліди на її руці горіли рівним, злим світлом — ніби уламок теж почув і тепер чекав.

— Повтори, — тихо сказала вона. Голос майже не тремтів. — Прямо. Щоб я точно почула.

Велес повільно обернувся. Очі були темними, але не від люті. Від чогось значно важчого.

— Щоб закрити межу остаточно… потрібна кров тієї, через кого уламок знову торкнувся світу. Твоя кров. — Він говорив рівно, майже безбарвно, ніби вже багато разів прокручував ці слова в голові. — Добровільно чи ні — обряд цього не розрізняє. Головне — щоб носій зник. Тоді голод насититься. Двері зачиняться. Світ… можливо, втримається.

Оленка кивнула. Повільно. Ніби приймала фізичний удар.

— І ти знав це з самого початку.

— З того моменту, як побачив сліди на твоїй руці. — Він зробив крок ближче, але зупинився, не переходячи невидиму межу. — Я сподівався, що знайдеться інший шлях. Що якір, який залишив твій дід, дасть більше часу. Що ти встигнеш… не знаю. Знайти щось. Або що я встигну стати слабшим. Або сильнішим. Що завгодно, аби не доходити до цього.

— Але іншого шляху немає.

— Немає. — Слово прозвучало глухо. Остаточно. — Я перевіряв. Століттями. Коли межа тоншає настільки — залишається лише кров носія. Все інше… лише відтягує.

Оленка відчула, як коліна стають ватними. Вона повільно опустилася на камінь. Не від слабкості. Просто ноги більше не хотіли тримати. Сліди на руці пульсували. Нитка між ними боліла — коротка, туга, ніби сам уламок протестував проти цих слів.

— Тоді чому… — вона замовкла, шукаючи повітря. — Чому всі ці дотики? Чому тиша в колибі? Чому сон без обладунку? Чому «майже»? Навіщо все це, якщо в кінці все одно моя кров?

Велес різко відвернувся. Плечі напружилися так, ніби він стримував удар.

— Бо я слабкий, — сказав він хрипко. — Бо після століть порожнечі ти подивилася. І я дозволив собі забути про ціну. На кілька днів. На кілька ночей. На кілька дотиків. Я дозволив собі вірити, що, можливо, цього разу буде інакше. Що голод відступить. Що світ почекає. — Він гірко, тихо засміявся. Звук вийшов схожим на біль. — Але світ не чекає. І голод теж. Кожен раз, коли я підходив ближче… коли дозволяв собі тепло… ціна ставала лише чіткішою. А я… я все одно не міг зупинитися.

Оленка дивилася на його спину. На темне волосся. На шрам, що спускався під комір. На те, як важко піднімаються й опускаються плечі.

— Ти збирався мене вбити, — тихо повторила. Вже не як питання.

— Повинен був. — Він усе ще не обертався. — Коли час вийде… коли тріщини стануть занадто широкими… я повинен був прийти і зробити те, для чого мене колись створили. Зупинити гниття. Навіть якщо для цього доведеться знищити єдину істоту, яка згадала мене живим.

Тепер він обернувся. Повільно. Очі були червоними — не від сліз, яких, можливо, вже не вміли литися, а від напруги.

— А зараз я стою тут і кажу тобі правду. Бо після вчорашнього… після того, як ти заплющила очі і майже… я більше не можу робити вигляд, що це лише обов’язок. Це вже не лише обов’язок. Це зрада. І я її здійснюю просто тим, що досі дихаю поруч з тобою.

Оленка відчула, як щось гаряче підступає до горла. Не сльози. Злість. Відчай. І під ними — все той самий тяжіння, яке не зникло навіть зараз.

— Тоді зроби це, — раптом сказала вона. Голос вийшов твердим. — Зараз. Якщо повинен. Якщо іншого шляху немає. Зроби. Не тягни. Не говори про права. Просто закінчи.

Велес різко тряхнув головою. Відступив на крок.

— Ні.

— Чому? Ти сам сказав — повинен.

— Бо не можу! — Голос зірвався. Уперше за весь час він крикнув. Звук розкотився над розломом і відбився від скель. — Бо коли я дивлюся на тебе… я бачу не носія. Не уламок. Не ключ до межі. Я бачу жінку, яка сиділа зі мною в темряві й не відвернулася. Яку тримав за руку. Яку майже поцілував. І рука… рука не піднімається. Навіть якщо світ від цього згорить.

Він різко замовк. Дихання виривалося важкими поштовхами. Руки стиснулися в кулаки так, що кісточки побіліли.

Оленка сиділа на камені й дивилася на нього. Вітер розвівав її волосся. Чорні тріщини під ногами тихо, майже непомітно, подовжувалися. Світ продовжував сипатися. А між ними лежала правда, яка вже не вміщалася в жодні слова.

— Тоді що тепер? — тихо спитала вона. — Якщо ти не можеш. І я… я ще не знаю, чи хочу помирати. Навіть заради світу.

Велес довго мовчав. Потім повільно опустився на камінь навпроти. Не близько. Але й не так далеко, як раніше. Голова низько опущена.

— Не знаю, — зізнався він глухо. — Уперше за все своє існування… я не знаю. Голод кричить. Світ тріщить. А я сиджу тут і не можу зробити єдине, що повинен. Бо між нами вже більше, ніж виживання. І це «більше» зараз сильніше за все інше.

Оленка повільно підвелася. Підійшла ближче. Зупинилася за крок. Не торкалася. Просто стояла.

— Тоді будемо шукати інший шлях, — сказала тихо. — Поки ще є час. Поки ти ще кажеш «не можу». Поки я ще дихаю. Шукатимемо. Разом. Або… або коли час вийде — вирішимо. Але не сьогодні. Не зараз.

Велес підняв голову. У очах плескалося все одразу — біль, голод, вдячність і глибока, чорна обреченість.

— Разом, — повторив він хрипко. Ніби пробував слово на смак. — Я навіть не пам’ятаю, коли востаннє чув це слово поруч зі своїм ім’ям.

Він повільно підвівся. Не підійшов ближче. Лише кивнув — важко, майже змучено.

— Йди додому, Оленко. Сьогодні більше нічого не вирішиться. А завтра… завтра світ буде ще крихкішим. І нам обом доведеться дивитися цій ціні в очі ще раз.

Оленка кивнула у відповідь. Розвернулася. Пішла вниз, не озираючись. Нитка між ними тягнула, боліла, але тримала.

За спиною вона чула, як він стоїть нерухомо ще довго. А чорні тріщини під ногами продовжують тихо, невблаганно рости.