Розділ 30. Майже

Оленка не повернулася до колиби одразу.

Спускалася повільно, зупиняючись кожні кілька кроків, бо нитка під шкірою тягнула назад з такою силою, що ноги самі відмовлялися йти. Сліди горіли. Щіки пекли. У голові лунали його слова — «на мить голод замовк», «нестерпно солодко», «я не впевнений, що зупинюся».

Вона сіла на великий плоский камінь наполовину схилу. Обхопила коліна руками й довго дивилася вниз, на почорнілу полонину. Чорні тріщини повзли далі. Вітер усе ще був різким. Повітря пахло озоном і обпаленим деревом.

Він не пішов.

Вона відчувала. Присутність лишалася вище, серед розколотих скель. Не наближалася. Не відступала. Просто була — важка, напружена, голодна.

Минуло багато часу. Сіре світло майже не змінювалося. Оленка вже думала підвестися й нарешті спуститися, коли тяжіння раптом стало гострішим. Кроки. Важкі. Повільні.

Він зійшов до неї сам.

Без каптура. Обладунок усе ще в пилу й моху. Очі темні. Він зупинився за кілька кроків, ніби боявся підійти ближче.

— Ти не пішла, — сказав глухо.

— Не змогла. — Оленка підняла голову. — Нитка не відпускає.

Велес повільно опустився на камінь навпроти. Не близько. Але й не далеко. Між ними лишалося менше двох метрів. Вітер кидав у простір між ними дрібні уламки кори.

— Після вчорашнього… — він замовк, шукаючи слова. — Я намагався відійти. Справді намагався. Але кожен крок давався так, ніби я залишаю частину себе там, де ти стоїш. Це вже не просто уламок. Це щось інше.

Оленка мовчала. Серце калатало. Вона бачила, як у нього злегка тремтять пальці. Бачила напругу в плечах. Бачила, як він дивиться на її губи й одразу відводить погляд.

— Я теж відчуваю, — тихо сказала вона. — Постійно. Навіть зараз. Ніби якщо я простягну руку — ти будеш ближче, ніж дозволяє відстань.

Велес різко видихнув. Погляд знову ковзнув по її обличчю.

— Саме тому я не повинен підходити. — Голос зривався. — Бо якщо підійду… якщо ти знову торкнешся… або я… світ може не витримати. А я — тим більше.

Оленка повільно розтиснула руки. Поклала долоні на камінь з боків від себе. Не простягала. Просто тримала відкритими.

— Тоді сиди. Просто сиди. Як уночі в колибі. Без дотиків. Якщо можеш.

Він довго дивився на її руки. Потім кивнув. Майже непомітно.

Вони сиділи мовчки. Вітер між ними. Чорні тріщини внизу. Іржаве небо. Нитка під шкірою вібрувала коротким, гарячим пульсом — живою, нетерплячою. Оленка відчувала його присутність так чітко, ніби він уже торкався. Холод. Жар. Напругу. Голод. І під усім цим — те саме зламане, вразливе тепло, яке з’явилося після того, як вона вперше подивилася на його біль.

Минуло ще трохи часу. Велес першим заговорив. Голос був тихим, хрипким.

— Коли ти торкнулася вночі… на ту коротку мить, коли голод замовк, я згадав, яким був до того, як мене почали забувати. Не силу. Не межу. Просто… себе. І це виявилося страшнішим за будь-який голод. Бо тепер я знаю, чого саме хочу. І знаю, що не можу цього взяти.

Оленка повернула голову. Їхні погляди зустрілися.

— Чого ти хочеш?

Він не відповів одразу. Повільно, ніби проти власної волі, підвівся. Зробив крок. Потім ще один. Зупинився прямо перед нею. Близько. Так близько, що вона відчувала холод обладунку й тепло тіла під ним. Нитка між ними натягнулася до болю.

— Тебе, — сказав він зовсім тихо. — Не уламок. Не силу. Тебе. Живу. Теплу. Ту, що не боїться дивитися. І саме тому я не маю права.

Оленка підвелася. Повільно. Ноги ледь тримали. Тепер вони стояли майже впритул. Її груди майже торкалися холодного металу. Вона підняла голову. Їхні обличчя опинилися так близько, що подих змішувався.

Велес опустив погляд на її губи. Руки піднялися — великі, шрамовані — і лягли на її талію. Не грубо. Обережно. Ніби вона могла розсипатися. Пальці стиснулися. Він нахилився.

Оленка заплющила очі. Серце колотилося десь у горлі. Вона відчула його подих на губах — холодний, з присмаком попелу й чогось гіркого. Ще сантиметр. Ще півсантиметра.

Світ навколо завмер.

Вітер стих. Земля перестала тремтіти. Навіть чорні тріщини, здавалося, перестали повзти. Усе звузилося до цього майже-дотику. До тепла його рук на талії. До холоду його подиху. До нитки, яка горіла між ними білим, сліпучим світлом.

Велес зупинився.

За міліметри від її губ.

Дихання виривалося з нього важкими, рваними поштовхами. Руки на її талії тремтіли. Він стояв так кілька довгих секунд — лоб майже притиснутий до її лоба, губи майже торкаються — і не переходив межу.

— Ні, — видихнув він хрипко. — Я не маю права.

Оленка відкрила очі. Їхні погляди зустрілися з нульової відстані. У його очах було все: голод, біль, бажання й залізна, відчайдушна стриманість.

— Чому? — прошепотіла вона. Губы ворухнулися так близько до його, що вона відчула рух.

— Бо якщо поцілую тебе зараз… — голос зламався, — я вже не зупинюся. Ні на тобі. Ні на світі. Голод отримає все, чого хоче. А ти… ти можеш не пережити того, ким я стану в ту мить.

Він повільно, із видимим зусиллям, відхилився. Руки все ще тримали її талію, але вже слабше. Лоб відірвався від її лоба. Холод знову ліг між ними.

— Я не маю права, — повторив він тихіше. Майже благаючи. — Не поки світ тріщить. Не поки уламок росте. Не поки я не можу гарантувати, що не знищу тебе своїм же дотиком.

Оленка тремтіла всім тілом. Жар і холод змішувалися під шкірою в одне нестерпне ціле. Вона підняла руки й поклала долоні йому на груди — поверх металу. Відчула під пальцями глухий, шалений стук серця.

— А якщо я дам право? — тихо спитала.

Велес різко тряхнув головою. Відступив на крок. Потім ще на один. Руки остаточно зникли з її талії. Холод ударив з подвійною силою.

— Ні. Не сьогодні. Не так. — Він відвів погляд. Голос став жорсткішим, ніби він знову надягав броню. — Йди додому, Оленко. Поки я ще здатен відійти. Поки майже… лишилося лише майже.

Він розвернувся й пішов угору. Швидко. Важко. Ніби тікав. Нитка між ними натягнулася, стала тоншою, болісною — але не розірвалася.