Розділ 29. Коли природа шаленіє

Буря не вщухла одразу.

Навіть після того, як двері зачинилися за ним, вітер ще довго бив у стіни колиби з такою силою, що колоди стогнали. Земля під ногами тремтіла дрібним, злим тремтінням. Зі стелі сипалася труха й дрібне каміння. За вікном щось гучно тріщало й падало — дерева не витримували. Чорні тіні на стінах крутилися ще кілька довгих хвилин, перш ніж повільно, неохоче лягли на місце.

Оленка стояла посеред кімнати й тремтіла.

Не від холоду. Від того, що всередині все ще горіло. Долоня, якою вона торкнулася його щоки, пекла так, ніби шкіра запам’ятала кожну лінію шрамів. Зап’ястя, до якого він притиснувся губами, пульсувало жаром і світлом. Сліди світилися так ярко, що вона бачила власні тремтячі пальці. Нитка під шкірою була натягнута до межі — коротка, гаряча, майже болісна.

Вона повільно опустилася на підлогу. Спиною притулилася до осліна. Ноги не тримали. Дихання виривалося короткими, рваними поштовхами. У вухах ще стояв гул вітру й глухий стук власного серця.

Вона торкнулася першою.

І світ відповів бурею.

Оленка закрила обличчя руками. Під повіками все ще стояло його обличчя в темряві — очі, що спалахнули, коли її пальці лягли на щоку. Зламаний голос. Холод металу під другою долонею й глухий удар серця. Привид його подиху на губах.

Вона тихо, майже беззвучно, застогнала.

Минуло багато часу, перш ніж вона змогла підвестися. Буря зовні вже перетворилася на сильний, злий вітер. Земля заспокоїлася. Тіні лежали нерухомо. Але повітря все ще пахло озоном і чимось обпаленим — ніби блискавка вдарила зовсім близько, хоча грому не було.

Оленка підійшла до вікна. Обережно відсунула віконницю.

Полонина виглядала спустошеною. Кілька смерек ближче до схилу лежали вирваними з корінням. Чорні тріщини на землі стали ширшими й глибшими — з деяких піднімався тонкий темний туман. Небо було майже чорним, без зірок. Лише далеко над хребтами іноді спалахувало тьмяне, брудне світло.

Він був там.

Вона відчувала. Нитка тягнула вгору, у скелі. Слабше, ніж коли він стояв у колибі, але все ще чітко. Він не пішов далеко. Не зміг. Або не захотів.

Оленка зачинила віконницю. Повернулася до осліна. Сіла. Довго дивилася на свої руки.

Пальці все ще тремтіли. На внутрішній стороні зап’ястя, там, де він притиснувся губами, шкіра була чутливою, майже хворобливою. Сліди світилися м’якше, але світло вже не згасало повністю. Воно стало постійним — тьмяним, живим, ніби уламок остаточно прокинувся.

Вона торкнулася пальцем однієї з ліній.

Тепло розлилося миттєво. І разом з ним — слабке відлуння його стану. Напруга. Голод. І під цим — щось сире, зламане, дуже схоже на той самий подив і страх, який вона бачила в його очах, коли торкнулася першою.

Оленка швидко відсмикнула руку.

— Що я накоїла… — прошепотіла в темряву.

Але шкодувати вже було пізно. Тіло пам’ятало. Шкіра пам’ятала. Нитка пам’ятала. І гори теж.

Вона не лягла тієї ночі. Сиділа до світанку, слухаючи, як вітер повільно вщухає, і відчуваючи, як тяжіння то слабшає, то знову стає гострішим. Іноді здавалося, що він робить крок ближче. Іноді — що відступає глибше в скелі. Але повністю не зникав. Ніколи.

Коли сіре світло нарешті пробилося крізь віконниці, Оленка підвелася. Тіло було ватяним. У роті стояв металевий присмак. Вона вмилася, перев’язала руку (хоча сенсу в цьому вже майже не було) і вийшла.

Полонина зустріла її слідами бурі.

Вирвані дерева. Розкидане каміння. Широкі чорні тріщини, з яких місцями піднімався туман. Повітря все ще було важким, наелектризованим. Оленка повільно пішла вздовж схилу, оминаючи вирви. Нитка тягнула вгору. Сильніше з кожним кроком.

Вона знайшла його не на виступі.

Він стояв нижче, серед розколотих скель, там, де буря вивернула кілька великих каменів. Без каптура. Обладунок укритий дрібним пилом і мохом. Він дивився на свої руки — на ті самі, якими тримав її. Коли Оленка підійшла ближче, він підняв голову.

Очі були темними. Але не від люті. Від чогось глибшого.

— Ти не повинна була приходити, — сказав він глухо. Голос все ще зривався. — Після вчорашнього світ ще не заспокоївся. І я теж.

— Я відчувала тебе, — просто відповіла Оленка. — Усю ніч. Нитка не відпускала.

Велес гірко хмикнув. Звук вийшов схожим на біль.

— Бо ти торкнулася першою. Свідомо. Не уві сні. Не випадково. — Він підняв руку й показав на її зап’ястя. — Уламок прийняв це як дозвіл. І природа теж. Бачила, що сталося?

Оленка кивнула. Вітер між ними все ще був різким, хоча вже не таким злим, як уночі.

— Буря. Тріщини. Вирвані дерева.

— Це лише початок. — Він зробив крок ближче. Холод і жар одночасно накотилися на неї. — Кожен свідомий дотик з твого боку відкриває двері ширше. Я можу стримувати голод, коли ініціатива йде від мене. Але коли ти тягнешся сама… я стаю слабшим. А світ — чутливішим.

Оленка дивилася на нього. На пил на обладунку. На темні кола під очима. На те, як пальці ледь помітно тремтять.

— Ти всю ніч був тут?

— Так. — Відповідь прозвучала важко. — Не міг піти далі. Нитка тримала. І… я боявся, що якщо відійду занадто різко — віддача вдарить по тобі сильніше.

Він замовк. Погляд ковзнув по її обличчю, по губах, по руці, якою вона торкнулася його щоки.

— Ти не розумієш, що зробила, — тихо продовжив він. — Я століттями не відчував свідомого, теплого дотику. Без страху. Без молитви. Просто… дотику. А ти дала його. І тепер голод знає смак. Він хоче ще. А я… я теж хочу. І саме це найнебезпечніше.

Оленка відчула, як жар піднімається по шиї. Але не відступила. Зробила крок уперед. Нитка між ними спіймала цей рух і натягнулася тугіше.

— Тоді чому не відштовхнув одразу?

Велес довго мовчав. Вітер кидав у них дрібні уламки кори.

— Бо не зміг, — нарешті сказав він. Голос був майже шепотом. — Коли твої пальці торкнулися шкіри… на мить голод замовк. Повністю. Лишилася лише ти. І я. І це було… нестерпно солодко. Я дозволив собі ще кілька секунд. А світ уже почав тріщати.