Розділ 28. Вона торкається першою

Оленка спустилася з виступу вже в глибоких сутінках.

Ноги ледь тримали. Щока все ще пекла від його пальців. Долоня, яку він тримав, зберігала тепло так чітко, ніби шкіра запам’ятала кожну лінію. Нитка під зап’ястям була короткою й тугою — тягнула назад, угору, туди, де він щойно зник. Сліди горіли рівним, жадібним світлом, ніби схвалювали все, що щойно сталося.

Вона майже не пам’ятала дороги до колиби. Йшла автоматично, чіпляючись палицею за каміння, ковзаючи на моху. Чорні тріщини на землі за день стали ширшими. У деяких місцях з них піднімався тонкий, темний туман. Світ сипався швидше. А вона все одно думала лише про тепло його руки.

У колибі було холодно й порожньо. Оленка засунула двері, приставила лаву, але сили на вогонь уже не було. Сіла на ослін, обхопила себе руками й довго сиділа в темряві, слухаючи, як нитка під шкірою то натягується, то трохи слабшає. Він був далеко. Але не настільки, щоб вона перестала його відчувати.

Заснути не виходило.

Ближче до півночі тяжіння раптом стало сильнішим. Різко. Ніби він сам зробив крок їй назустріч. Оленка підняла голову. Повітря в колибі змінилось — стало густішим, з присмаком мокрого каменю й попелу. Тіні зсунулися.

Він не стукав. Просто був.

Оленка підвелася. Підійшла до дверей. Не відчиняла. Притулилася чолом до холодного дерева.

— Ти повернувся, — тихо сказала.

Голос з іншого боку прозвучав хрипко, низько:

— Не зміг далеко. Нитка… вона зараз коротша, ніж я планував. І голод теж.

Оленка заплющила очі. Серце калатало так, що боліло.

— Заходь. Якщо хочеш.

Довга пауза. Потім засув сам по собі тихо відсунувся. Двері відчинилися. Велес увійшов повільно, майже обережно. Без каптура. Обладунок тьмяно блищав у темряві. Очі світилися слабким, брудним світлом. Він зупинився за два кроки від неї. Ближче, ніж будь-коли вдень.

Вони мовчали.

Нитка між ними вібрувала так сильно, що Оленка майже чула її. Сліди на руці спалахнули яскравіше. Жар піднімався до плеча, до шиї. Вона відчувала його холод і під ним — те саме вперте людське тепло.

— Я не повинен був повертатися сьогодні, — сказав він глухо. — Після розмови на виступі… голод став уважнішим. Він знає, що ти не боїшся. І це його збуджує.

— А тебе? — тихо спитала Оленка.

Велес довго дивився на неї. Потім зробив ще один крок. Тепер між ними лишалося менше метра. Холод бив хвилями, але вона вже не відступала.

— Мене теж, — зізнався він. Голос зривався. — Саме тому я тут. Бо вже не можу бути далі.

Оленка відчула, як щось усередині остаточно зсувається. Страх усе ще був. Але сильніше було інше — тяжіння, яке вже не вміщалося лише в уламок і магію. Вона дивилася на його обличчя в темряві. На шрами. На втому. На очі, у яких зараз плескалося все одразу.

І вперше за всі ці дні простягнула руку сама.

Не чекаючи. Не питаючи дозволу.

Просто торкнулася пальцями його щоки.

Шкіра під пальцями була холодною, шорсткою від шрамів, але під холодом одразу відгукнулося тепло. Живе. Сильне. Велес різко вдихнув. Усе тіло напружилося. Очі спалахнули яскравіше.

— Оленко… — голос вийшов зламаним.

Вона не прибрала руки. Провела пальцями вище, до скроні, зачепила коротке темне волосся. Нитка між ними натягнулася до межі. Сліди на її зап’ясті вибухнули світлом так сильно, що освітили всю кімнату брудним, тремтливим сяйвом.

І світ відповів.

Спочатку зірвався вітер. Різкий, злий, він ударив у стіни колиби так, що затріщали колоди. Потім земля під ногами дрібно затремтіла. Зі стелі посипалася труха. За вікном щось гучно тріснуло — мабуть, стара смерека не витримала. Повітря стало густим, важким, наелектризованим. Чорні тіні на стінах зірвалися з місць і почали крутитися, ніби живі.

Велес схопив її за зап’ястя — не грубо, але міцно — і притиснув її долоню сильніше до своєї щоки. Другою рукою обхопив її талію, притягуючи ближче. Холод обладунку впився крізь одяг, але під ним палав жар.

— Ти не розумієш, що робиш, — видихнув він їй у вухо. Голос був хрипким, майже звірячим. — Кожен свідомий дотик… він годує і мене, і голод. І світ це відчуває.

Оленка тремтіла. Не від страху. Від того, як сильно всередині все відгукувалося. Вона не відсмикнула руку. Навпаки — друга долоня піднялася й лягла йому на груди, поверх холодного металу. Відчула під пальцями глухий, важкий удар серця. Живого.

— Тоді нехай відчуває, — прошепотіла вона. — Я вже втомилася тільки боятися.

Буря за стінами посилилася. Вітер завивав. Земля тремтіла сильніше. Десь далеко в долині чути було глухі обвали. Світло від слідів на її руці пульсувало в такт їхньому диханню. Нитка між ними горіла.

Велес нахилився нижче. Лоби майже торкнулися. Дихання змішалося — його холодне, з присмаком попелу, її гаряче, зірване.

— Якщо не зупинишся зараз… — почав він.

— Не зупинюся, — перебила Оленка. Пальці на його щоці стиснулися сильніше. — Не сьогодні.

Він видав тихий, зламаний звук — щось між стогоном і риком. Рука на її талії стиснулася. Друга все ще тримала її зап’ястя, ніби боявся, що вона відпустить. Або що сам не витримає.

Вони стояли так посеред темної колиби, поки буря шаленіла зовні. Стіни тремтіли. Тіні бігали по колодах. Повітря іскрило. А між ними горіло те, що вже не можна було назвати лише уламком сили чи магічним зв’язком.

Оленка першою підняла голову. Їхні губи опинилися так близько, що вона відчувала його подих на своїх.

Велес завмер. Усією своєю величезною, важкою істотою. Очі були майже чорними.

— Оленко…

Вона не відповіла словами. Просто провела великим пальцем по його шраму на брові. Повільно. Свідомо.

Світ зовні вибухнув новим поривом вітру. Щось гучно тріснуло зовсім близько — мабуть, ще одне дерево. Земля під колибою сіпнулася так, що посуд на полицях задзвенів.

Велес різко відхилився. Відпустив її талію, але все ще тримав зап’ястя. Дихання виривалося з нього важкими поштовхами.

— Досить, — хрипко сказав він. — Ще трохи — і я не зупинюся. А світ… світ уже не витримує.