Розділ 26. Розмова без масок

Оленка не змогла заснути після того сну.

Лежала з відкритими очима, притискаючи долоню до зап’ястя, і відчувала, як тепло його пальців усе ще тримається на шкірі. Ніби сон не закінчився повністю. Ніби частина тієї скелі під зірками лишилася з нею. Сліди горіли рівним, жадібним світлом. Нитка під шкірою була короткою й тугою.

Вона підвелася ще до світанку. Умила обличчя холодною водою. Перевірила амулет. Вийшла.

Сіре світло тільки-но починало розливаються по полонині. Повітря було гострим, металевим. Чорні тріщини на землі поповзли далі за ніч — тепер вони тяглися тонкими лініями майже до стежки. Оленка дивилася на них довго, потім підняла голову до хребтів.

Він був там.

Не треба було навіть шукати. Нитка тягнула чітко. Вгору. До того самого виступу над розломом.

Вона пішла.

Не швидко. Але й не повільно. Ноги несли самі. З кожним кроком тепло під шкірою ставало сильнішим. Коли вона вийшла на виступ, він уже стояв обличчям до неї. Без каптура. Обладунок на місці, але цього разу він виглядав менш важким. Ніби частина тієї нічної «меншої» форми лишилася з ним і вдень.

— Ти не спиш, — сказав він замість вітання.

— Після такого сну важко, — відповіла Оленка. Голос прозвучав спокійніше, ніж вона очікувала. — Це був не просто сон.

— Ні. — Він зробив крок ближче. Холод і те знайоме тепло хвилею накотилися на неї. — Уламок відкриває двері в обидва боки. Коли ти спиш — я можу увійти. Коли я… слабшаю — ти можеш побачити мене справжнім.

Оленка зупинилася за три кроки. Ближче, ніж раніше. Нитка між ними вібрувала.

— Тоді давай без масок, — тихо сказала вона. — Тут. Зараз. Поки ще можемо.

Велес довго дивився на неї. Вітер ворушив темне волосся. Потім повільно кивнув.

— Без масок. Добре. — Він сів прямо на камінь, спираючись ліктями на коліна. Жест був напрочуд людським. — Питай. Або говори. Сьогодні я спробую відповісти чесно.

Оленка сіла навпроти. Камінь був холодним навіть крізь одяг. Але тепло від нього перебивало все.

— У тому сні ти сказав, що я заповнюю порожнечу. — Вона дивилася йому прямо в очі. — Це правда? Чи просто ще один спосіб мене налякати?

— Правда. — Відповідь прийшла без паузи. — Коли ти подивилася на мій біль і не відвернулася — порожнеча, яку я носив століттями, раптом стала… гучнішою. Бо з’явилося порівняння. З’явилося «до» і «після». Ти стала єдиною живою істотою, яка бачить мене не як силу і не як загрозу. А як того, хто лишився. І це небезпечніше за будь-який голод.

Оленка стиснула пальці.

— А для мене? Що я відчуваю?

Велес ледь помітно нахилив голову.

— Тяжіння. Страх. Злість. І під цим усім — щось, чого ти ще не називаєш. Бо якщо назвеш — вже не зможеш зробити вигляд, що це лише уламок і магія.

Він замовк. Погляд став глибшим.

— Я теж це відчуваю. І саме тому зараз сиджу тут і розмовляю з тобою замість того, щоб піти геть і не повертатися. Голод шепоче, що ти — ключ. Що якщо забрати уламок силою — все закінчиться швидше. А я… я вже не хочу закінчувати швидше. Не після того, як ти сказала «дякую» мовчки, просто подивившись.

Оленка відчула, як горло стискається. Вітер між ними був холодним, але під шкірою горіло.

— Ти боїшся мене, — тихо сказала вона. — По-справжньому.

— Так. — Він не став заперечувати. — Боюся того, що можу зробити, коли голод стане сильнішим за вдячність. Боюся, що одного дня подивлюся на тебе і побачу вже не Оленку, а лише джерело сили, яке треба забрати. І найбільше боюся, що ти встигнеш це помітити раніше, ніж я встигну себе зупинити.

Вони замовкли.

Тиша між ними знову була тією самою — не ворожою. Глибокою. У ній можна було чути власний подих і далекий гул долини.

Оленка першою простягнула руку. Не доторкнулася. Просто поклала долоню на камінь між ними, долонею вгору.

Велес дивився на неї довго. Потім повільно накрив своїми пальцями. Холодними. Шрамованими. Живими.

Тепло спалахнуло одразу. Нитка між ними натягнулася до межі. Сліди на її руці відповіли яскравим світлом. Але цього разу світ навколо не впав. Він лише трохи тремтів — як поверхня води, у яку кинули камінь.

— Ось так, — тихо сказав Велес. — Без масок. Я тримаю твою руку і відчуваю, як уламок радіє. А голод… голод на мить замовкає. Бо отримує те, чого хотів більше за силу. Бути побаченим.

Оленка стиснула його пальці.

— Тоді будемо триматися. Поки можемо.

Він кивнув. Не відпустив руку.

Вони сиділи так ще довго — на холодному камені, під іржавим небом, з’єднані долонями й короткою ниткою. Світ навколо продовжував тихо сипатися. Але між ними вперше за всі ці дні було місце, де можна було просто бути. Без масок. Без погроз. Лише з правдою, яка вже не вміщалася в слова.