Розділ 25. Сон, який більше не сон

Оленка заснула не одразу.

Довго лежала на спині, дивлячись у стелю, і слухала, як під шкірою тихо, уперто тягнеться та сама нитка. Іноді вона слабшала — ніби він відходив далі в гори. Іноді ставала тугішою, майже болісною. Сліди жевріли рівним теплом. Амулет під подушкою був гарячим.

Вона намагалася думати про щось інше. Про дрова. Про воду. Про те, що світ сиплеться, а вона все ще не знає, як зупинити. Але думки все одно поверталися до нього. До спільної тиші. До болю, який став видимим. До того, як він сказав «дякую, що побачила».

Коли сон нарешті прийшов, він прийшов різко. Як падіння.

Оленка моргнула — і вже стояла не в колибі.

Вона стояла на тій самій чорній скелі, яку бачила у видіннях. Але цього разу небо над головою було не багряним і не тріснутим. Воно було глибоким, темно-синім, з рідкими холодними зірками. Внизу не горіли багаття. Долина лежала темна й тиха. Вітер пах мокрим каменем і хвоєю — чистий, без металу.

А він стояв за кілька кроків.

Без обладунку.

Оленка вперше бачила його таким. У простій темній сорочці з засуканими рукавами, у штанях, заправлених у грубі чоботи. Шрами на руках і на шиї були видно чітко. Волосся трохи довше, ніж вона звикла бачити. Очі — все ті самі, кольору брудної води, але в цьому сні (якщо це був сон) вони виглядали живішими.

— Ти прийшла, — сказав він тихо. Голос звучав інакше. Без хрипоти люті. Без кам’яної втоми. Просто низький. Людський.

Оленка обережно зробила крок. Земля під ногами була твердою. Вітер чіпав обличчя. Все відчувалося занадто реально.

— Це сон?

— Так. І ні. — Він ледь помітно знизав плечима. — Уламок тягне. А я… я вже не завжди можу тримати двері зачиненими, коли ти спиш. Сьогодні особливо.

Він не підходив ближче. Просто стояв і дивився. Оленка відчувала нитку між ними — коротку, тугу, теплу. Сліди на руці в цьому місці не світилися. Вони просто були частиною шкіри.

— Чому без обладунку? — тихо запитала вона.

Велес глянув на свої руки. На шрами.

— Бо тут він мені не потрібен. Тут я ще можу бути… меншим. Не голодом. Не межею. Просто тим, хто пам’ятає, яким був.

Він зробив крок. Потім ще один. Зупинився на відстані витягнутої руки. Оленка не відступила. Вітер кинув їй у обличчя пасмо волосся. Вона заправила його за вухо, не відводячи очей.

— Після минулої ночі, — сказав він ще тихіше, — тяжіння стало сильнішим. Я відчуваю тебе навіть коли не хочу. Чуєш мій біль. А я чую… твій страх. І те, що під ним уже не лише страх.

Оленка ковтнула. Горло було сухим.

— Не кажи цього.

— Чому? — Він нахилив голову. — Ми вже занадто глибоко, щоб грати в маски. Ти бачила, як мене забули. Я сидів у твоїй колибі й дозволив болю бути видимим. А зараз ти стоїш тут, у моєму сні, і нитка між нами коротка, як ніколи.

Він повільно простягнув руку. Не торкаючись. Лише тримаючи долоню в повітрі між ними.

— Можна?

Оленка дивилася на його долоню. Велику. Шрамовану. Без залізної рукавиці. Живу. Серце калатало так сильно, що вона була певна — він чує навіть тут.

Вона повільно простягнула свою.

Пальці торкнулися.

Тепло було миттєвим. Не жар слідів. Не холод обладунку. Просто тепло шкіри. Живе. Людське. Оленка різко вдихнула. Велес заплющив очі на секунду, ніби цей дотик теж був для нього занадто сильним.

Вони стояли так — долоні з’єднані, вітер між ними, зірки над головою — і світ навколо здавався дивно цілим.

— Я боюся, — тихо сказала Оленка. — Не тебе. Того, що станеться, якщо нитка стане ще коротшою.

— Я теж, — відповів він так само тихо. — Голод не зник. Він лише… відвернувся на мить. Дивиться на тебе. І я не знаю, скільки зможу його стримувати.

Він обережно, дуже повільно провів великим пальцем по її зап’ястю — там, де в реальності були сліди. Тут шкіра була чистою. Але тепло розлилося саме так, ніби сліди відповіли.

— У цьому місці я ще можу говорити без масок, — сказав він. — Тож слухай. Ти стала єдиною, хто бачить мене справжнім. Не богом. Не чудовиськом. Просто… тим, хто лишився. І це робить тебе найнебезпечнішою істотою у моєму світі. Бо через тебе я знову хочу бути кимось більшим, ніж голод. А голод цього не прощає.

Оленка стиснула його пальці сильніше.

— Тоді чому приходиш?

Велес відкрив очі. У них плескалося щось вразливе, майже болісне.

— Бо не можу інакше. Після того, як ти подивилася — порожнеча стала голоснішою. А ти… ти її заповнюєш. Навіть коли я цього не прошу.

Він повільно відпустив її руку. Холод одразу ліг на місце тепла. Оленка несвідомо стиснула порожню долоню в кулак.

— Сон скоро закінчиться, — сказав він. — Ти прокинешся. Я повернуся в гори. А нитка лишиться. Коротша, ніж була вчора. І завтра буде ще коротшою.

Оленка хотіла щось сказати. Але скеля під ногами вже починала розчинятися. Зірки гасли. Вітер втрачав запах хвої.

Останнє, що вона побачила — його очі. Уважні. Втомлені. І вже зовсім не чужі.

Потім вона різко відкрила очі в темряві колиби.

Дихання виривалося шматками. Серце колотилося. Сліди на руці горіли яскраво — не болем, а жадібним, живим теплом. Амулет під подушкою був гарячим, ніби щойно його тримали.

Оленка сіла. Притиснула долоню до грудей.

Сон закінчився.

Але тепло його пальців на зап’ясті все ще лишалося. І нитка під шкірою була коротшою, ніж будь-коли.

Вона тихо, тремтячи, видихнула в темряву.

Тепер це вже не був просто сон.

Це була ще одна межа, яку вони щойно перейшли. Разом.