Розділ 24. Він поруч, навіть коли його немає

Четвертий день почався з відчуття, якого Оленка вже не могла зігнати.

Вона відкрила очі ще до світанку. У колибі було темно й тихо. Тіні лежали спокійно. Повітря пахло металом і згаслим вогнем. Але під шкірою, саме там, де горіли сліди, щось тягнулося. Не болем. Не жаром. Тяжінням. Ніби тоненька нитка тягнулася з її зап’ястя кудись високо в гори й там, на другому кінці, хтось тримав її так само міцно.

Він був близько.

Не за дверима. Не на карнизі. Просто… близько. Достатньо, щоб вона відчувала його присутність навіть зараз, коли навколо не було нічого, крім тиші.

Оленка сіла. Розмотала пов’язку. Сліди світилися рівним, майже лагідним світлом. Коли вона торкнулася їх пальцем, тепло розлилося вище — до ліктя, до плеча. І разом з теплом прийшло чітке знання: він не спить. Він стоїть десь серед скель і теж відчуває цю нитку.

Вона швидко замотала руку.

— Досить, — прошепотіла в темряву. — Ти сказав, що вдень тобі важче. Тож будь далеко.

Відповіді не було. Лише тяжіння під шкірою стало трохи сильнішим, ніби він почув і навмисне не відступив.

Оленка вмилася, одяглася, взяла амулет. Метал у долоні зігрівся миттєво. Вона вийшла.

Сіре світло вже розлилося по полонині. Небо знову було кольору іржі. Трава почорніла ще сильніше. У деяких місцях земля потріскалася тонкими чорними лініями, схожими на ті, що були на її руці. Оленка присіла, торкнулася однієї з тріщин. Холодна. Мертва. Ніби світ під ногами повільно втрачав щось важливе.

Вона підвелася й пішла не вгору. Пішла вздовж схилу, туди, де ще можна було знайти сухі дрова й хоч якусь воду, що не пахла металом. Треба було тримати себе в руках. Їсти. Пити. Не сидіти й не слухати, як нитка під шкірою тягнеться до нього.

Але навіть коли вона збирала тонкі гілки, відчуття не зникало. Воно йшло за нею. Іноді слабшало — ніби він відходив далі. Іноді ставало гострішим — ніби наближався. Оленка кілька разів зупинялася, оберталася. Нікого. Лише смереки й сіре небо.

Ближче до полудня вона сіла на камінь і дістала амулет.

— Якщо ти мене чуєш, — тихо сказала в повітря, — то знай: я не кличу. Я просто… відчуваю. І це вже занадто.

Тяжіння під шкірою відповіло коротким, сильним поштовхом. Ніби хтось на іншому кінці нитки різко смикнув. Оленка стиснула зуби. Сліди спалахнули яскравіше.

Вона сховала амулет і підвелася різкіше, ніж планувала.

Треба було зайняти руки. Голову. Вона повернулася до колиби, витягла скриньку з-під яблуні, ще раз переглянула пергамент. Слова діда вже знала напам’ять. Якір. Ціна. Вибір. Але зараз вони здавалися недостатніми. Правда про те, ким він був, уже лежала в ній. Біль — теж. А нове відчуття близькості вимагало чогось іншого. Чогось, чого вона ще не вміла назвати.

Після полудня небо стало темнішим. Чорні тріщини на землі поповзли далі. Оленка стояла на порозі колиби й дивилася, як одна з них повільно, майже непомітно, подовжується в бік лісу. Світ сипався. Навіть сьогодні. Навіть після спільної тиші.

І все одно нитка під шкірою не зникала.

Ближче до вечора вона більше не витримала.

Взяла палицю й вийшла. Пішла вгору. Не швидко. Майже проти власної волі. Ноги самі несли туди, де тяжіння було найсильнішим. Сліди горіли все яскравіше з кожним кроком. Повітря ставало густішим.

Вона знайшла його на вузькому виступі над чорним розломом.

Він стояв спиною, дивився вниз. Без каптура. Вітер смикав темне волосся. Обладунок виглядав важчим, ніж уночі. Коли Оленка зупинилася за десять кроків, він заговорив, не обертаючись.

— Ти відчуваєш, — сказав він глухо. — Навіть коли я мовчу. Навіть коли тримаюся на відстані.

— Так. — Голос Оленки вийшов хрипким. — Це як нитка. Тягне. Постійно.

Він повільно обернувся. Очі в сірому світлі виглядали майже прозорими. Втома в них була глибшою, ніж раніше.

— Це уламок. Він хоче з’єднатися з цілим. А я… я вже не завжди можу протистояти. — Він зробив крок ближче. Холод і те тепло, яке вона вже впізнавала, хвилею накотилися на неї. — Після минулої ночі стало гірше. Біль став спільним. І тяжіння теж.

Оленка не відступила. Серце калатало.

— Тоді відійди далі. Зроби так, щоб я не відчувала.

Велес гірко хмикнув.

— Якби міг — уже зробив би. Але ти носіш частину мене. А я тепер ношу частину твого погляду. Ми вже не розірвемо це просто відстанню.

Він підняв руку. Не торкнувся. Лише тримав долоню в повітрі між ними. Сліди на її зап’ясті відповіли миттєвим спалахом.

— Відчуваєш? — тихо спитав він. — Навіть так. Без дотику.

Оленка кивнула. Слова не йшли. Жар під шкірою піднімався вище, змішуючись з тим тяжінням, яке вже стало майже болісним.

Велес повільно опустив руку.

— Йди додому, Оленко. Поки ще можу відпустити. Бо якщо лишуся поруч довше… нитка стане коротшою. А голод — сильнішим.

Він розвернувся й пішов уздовж виступу. Не зник одразу. Йшов повільно, і з кожним кроком тяжіння під її шкірою слабшало — але не зникало повністю. Лишалося. Тонке. Уперте. Живе.

Оленка стояла, поки його постать не розчинилася серед скель. Потім повільно притиснула долоню до зап’ястя.

Він пішов.

Але нитка лишилася.

І вперше за всі ці дні вона вже не була впевнена, чи хоче, щоб вона розірвалася.

Сіре світло товстішало. Чорні тріщини на землі повзли далі. Світ продовжував сипатися.

А вона все ще відчувала його — десь високо в горах, на іншому кінці невидимої нитки. Живого. Голодного. І вже не зовсім чужого.