Розділ 20. Був

Слово все ще висіло між ними, навіть коли його вже не було чути вголос.

«Був».

Оленка стояла на карнизі довго після того, як постать Велеса розчинилася в сірому повітрі. Вітер знову потягнув з долини холод і запах мокрого каменю. Сліди на руці повільно, неохоче гасли, залишаючи після себе лише глухе тепло й відчуття, ніби під шкірою щось живе й голодне ворухнулося у відповідь на його визнання.

Вона повільно опустилася на камінь. Палиця випала з руки. Амулет під свитою все ще був гарячим.

Він був богом.

Не легендою. Не страшилкою. Не тінню в кутку ока. Богом. Тим, кого кликали по імені. Тим, перед ким падали на коліна не від страху, а від чогось більшого. Тим, хто тримав межу.

А тепер казав про себе «був».

Оленка закрила обличчя руками. Пальці пахли залізом і землею. Під повіками знову майнули картини: чорна скеля, підняті руки, небо, яке розкривається. І він — молодий, цілий, зі світлом в очах. Потім — той самий він, тільки вже один, іржавий, з очима кольору брудної води.

Вона не знала, скільки так сиділа. Час на хребті знову збивався. Іноді вітер стихав надовго. Іноді каміння під нею дрібно вібрувало, ніби глибоко внизу хтось важко зітхав.

Коли вона нарешті підвелася, сіре світло вже стало темнішим. Треба було спускатися. Але ноги не йшли до колиби. Вони самі понесли її вище — туди, де скелі ставали гострішими, а вітер — сильнішим.

Він чекав.

Не на карнизі. Трохи далі, у вузькій розщелині між двома чорними брилами, де вітер свистів особливо зло. Стояв, притулившись плечем до каменю, ніби втома раптом стала фізичною. Коли Оленка підійшла ближче, він підняв голову.

Очі вже не були такими темними. Лише дуже втомленими.

— Ти не пішла, — сказав він тихо.

— Не змогла. — Оленка зупинилася за два кроки. — Ти сказав «був». І пішов. Ніби цього достатньо.

Велес повільно випростався. Обладунок тихо брязнув.

— А що ще сказати? Що я пам’ятаю, як пахло молоко, яке мені приносили? Як звучали голоси, коли співали вночі? Як земля м’якшала під ногами від одного мого кроку? — Він гірко хмикнув. — Це все вже мертве. Лишився лише голод. І ти.

Оленка стиснула кулаки.

— Покажи, — тихо попросила вона. — Як тебе забули. Не уривками. По-справжньому.

Він довго дивився на неї. Потім повільно кивнув.

— Тоді тримайся.

Він простягнув руку. Не грубо. Просто відкрив долоню. Оленка не вагалася цього разу. Вклала свою.

Дотик був холодним лише мить.

Потім світ знову впав.

Але цього разу падіння було глибшим.

Вона стояла не на скелі. Вона йшла вулицею старого села. Люди снували навколо — жінки з відрами, чоловіки з інструментами, діти. І ніхто не бачив його. Велес ішов поряд з нею, високий, уже в іржавому обладунку, і люди просто… розходилися. Не навмисне. Просто їхні очі ковзали по ньому, не чіпляючись. Ніби його не існувало.

Він зупинявся біля криниці. Кладе руку на цямриння. Вода не реагувала. Підходив до воріт, де колись залишали дари. Порожньо. Лише суха трава.

Потім час стрибнув.

Інше село. Інші люди. Вже з хрестами на шиях. Жінка вчила дитину молитви. Дитина запитала про старого бога гір. Жінка різко озирнулася й затулила дитині рота.

— Не кажи того імені. Його більше немає.

Велес стояв за десять кроків і слухав. Очі були порожніми.

Ще стрибок.

Ліс. Ніч. Він стоїть один серед смерек. Піднімає голову до неба й тихо, майже беззвучно, вимовляє власне ім’я. Небо не відповідає. Земля не тремтить. Лише вітер проходить крізь гілки, ніби крізь порожнечу.

Оленка відчула його біль так сильно, що коліна підкосилися. У видінні вона впала б, якби він не тримав її за руку.

Видіння обірвалося різко.

Вона знову стояла в розщелині. Дихання виривалося шматками. Велес все ще тримав її долоню. Пальці стискали міцно, але вже не грубо. Ніби сам потребував опори.

— Ось так, — сказав він хрипко. — Не за один день. Повільно. Як засихає дерево зсередини. Спочатку гілки. Потім стовбур. А наприкінці лишається лише порожня оболонка, яка ще стоїть, бо звичкла.

Оленка не забирала руки. Сльози пекли очі, але вона не моргала.

— Ти все це ніс сам.

— А хто б ніс зі мною? — Він гірко усміхнувся кутиком рота. — Боги не плачуть один одному в жилетку. Особливо ті, кого вже викреслили.

Він повільно розімкнув пальці. Дотик урвався. Холод між ними став гострішим.

— Тепер ти знаєш не лише те, ким я був. Ти знаєш, як це — бути забутим. І що це робить із силою.

Оленка притиснула долоню до грудей, там, де ще відлунював чужий біль.

— І все одно ти мене не вбиваєш.

Велес подивився на неї довго. У очах знову плескалося щось живе — втома, голод і ще щось, чого вона не вміла назвати.

— Поки що, — тихо відповів він. — Поки що.

Він відступив у тінь розщелини. Постать почала розчинятися.

— Йди додому, Оленко. Сьогодні ти побачила достатньо. Завтра… завтра правда стане ще важчою.

Він зник.

Оленка ще довго стояла між двома чорними брилами, притискаючи долоню до грудей. Сліди на руці жевріли рівно. Амулет був гарячим.

Він був богом.

Його забули.

І тепер вона носила в собі останній уламок того, ким він колись був.

А світ навколо продовжував тихо, невблаганно сипатися.