Розділ 19. «Ти бог?»

Оленка не стала чекати, поки він прийде сам.

Після того, як двері зачинилися за ним уранці, вона ще довго сиділа на осліні, притискаючи долоню до зап’ястя. Синці від його пальців уже налилися темним, майже фіолетовим. Сліди горіли рівним, злим жаром, ніби під шкірою тліло вугілля. Амулет під підкладкою свити був гарячим, ніби живим, і кожен його удар серця віддавався в метал глухим відлунням.

Вона знала, що він десь близько. Відчувала це шкірою, кістками, самими слідами. Гори після його візиту стали тихішими, але напруга в повітрі не зникла. Вона лише змінила форму — стала густішою, важчою, ніби сама земля чекала наступного удару.

Оленка підвелася. Засунула ніж за пояс, взяла палицю, перевірила, чи амулет на місці. Вийшла, не зачинивши дверей. Сенсу вже не було.

Небо знову було кольору старої іржі. Вітер тягнув з хребтів холод, запах мокрого каменю й щось солодкувато-гнилісне з долини. Полонина виглядала випаленою. Трава в багатьох місцях почорніла. Оленка пішла вгору — туди, де він з’являвся найчастіше. Туди, де земля під ногами вже звикла до його ваги й приймала її без зайвого хрускоту.

Він стояв на тому самому карнизі над розломом.

Спиною до неї. Без каптура. Вітер ворушив темне, коротке волосся, відкриваючи товстий шрам, що тягнувся від вуха вниз. Обладунок виглядав ще темнішим, ніж уранці. Ніби лють, з якою він приходив, осіла на металі тонким шаром кіптяви й не зійшла.

Оленка зупинилася за кілька кроків. Не кликала. Просто стояла й дивилася. Сліди на руці одразу відгукнулися — спалахнули яскравіше, потягнулися теплом до нього, як до вогню.

— Я знаю, що ти чуєш, — сказала вона нарешті. Голос прозвучав рівніше, ніж вона очікувала, хоча всередині все тремтіло. — Тож обернися.

Велес обернувся повільно. Не різко. Ніби кожен рух давався йому з зусиллям. Очі все ще були темними, але лють уже не била з них гарячими хвилями. Лише важка, майже кам’яна втома й щось схоже на обережність. І ще — тінь страху. Не за себе.

— Ти знову не послухала, — сказав він глухо. Голос вийшов низьким, хрипким. — Я ж просив не шукати. Не копати. Не будити те, що краще тримати сплячим.

— Я не шукала тебе. Я шукала відповіді. — Оленка зробила крок ближче. Каміння під підошвою тихо хруснуло. Сліди на руці відповіли ще сильнішим жаром. — І тепер я хочу почути її від тебе. Прямо. Без загадок. Без погроз.

Він мовчав. Дивився на неї так, ніби вагався, чи варто відкривати рот. Вітер між ними гуляв вільно, холодний, з присмаком попелу.

Оленка більше не стала чекати. Повітря в легенях стало густим, але вона все одно вимовила те, що вже кілька днів сиділо під язиком.

— Ти бог?

Питання повисло між ними важке, гостре, як лезо, яке тільки-но витягли з вогню. Вітер на мить стих. Навіть каміння під ногами ніби завмерло. Сліди на її руці спалахнули майже білим світлом.

Велес довго не відповідав. Дивився їй просто в очі. Потім повільно, дуже тихо, ніби слово саме по собі було важким, сказав:

— Був.

Одне слово. Але від нього в Оленки всередині щось обірвалося й водночас стало на місце. Груди стиснуло. Вона різко вдихнула.

— Був, — повторила вона шепотом. — А зараз?

— Зараз я — те, що лишається, коли бога перестають кликати по імені. — Він зробив крок вниз по схилу. Каміння під ногами знову втиснулося в землю, не котячись. — Сила без віри. Голод без дна. Межа, яка тріщить і більше не тримає.

Оленка стиснула палицю так сильно, що кора врізалася в долоню. Амулет під свитою став ще гарячішим, ніби відгукувався на кожне його слово.

— Баба Стефа сказала, що ти стояв між живими й мертвими. Що люди молилися не зі страху. З поваги. Що коли тебе забули — межа тоншає. І що тепер ти голодуєш.

— Стара пам’ятає більше, ніж варто було б. І говорить ще більше. — Голос Велеса став жорсткішим, але під жорсткістю чулася глибока, давня втома. — Так. Я приймав душі. Тримав двері. Не давав тому, що під низом, підніматися вище. Мене годували іменами, молоком, кров’ю першого приплоду, піснями вночі. Потім перестали. Спочатку тихенько, соромлячись. Потім зовсім. І я почав голодувати. Спочатку повільно. Потім швидше. А голод змінює навіть богів.

Він зупинився прямо перед нею. Холод від обладунку змішався з тим слабким, майже непомітним людським теплом, яке вона вже впізнавала під усім цим каменем і іржею. Сліди на її руці спалахнули так ярко, що світло лягло на обидва їхні обличчя.

— А потім з’явилася ти, — продовжив він тихіше. — З моєю кров’ю на светрі. З дверима, які сама відкрила, навіть не знаючи. І голод став сильнішим. Бо ти — не просто людина. Ти носіш уламок того, чим я був. І кожен раз, коли торкаєшся мене, коли згадуєш, коли копаєш у старих книгах і слухаєш старих жінок — ти мене годуєш. І водночас наближаєш кінець. Для себе. Для мене. Для всього.

Оленка підняла голову. Їхні обличчя були близько. Вона бачила кожен шрам, кожну тонку тріщину на шкірі, глибокі тіні під очима кольору брудної води. У цих очах зараз не було лише люті. Був страх. Справжній. За те, що він може зробити.

— Тоді чому не забереш уламок назад? — тихо запитала вона. — Чому не закриєш двері сам? Ти ж був богом.

Велес подивився на її зап’ястя. На темні лінії, що світилися крізь шкіру, ніби під нею текло розплавлене залізо.

— Бо вже не можу. Ти прийняла його. Добровільно чи ні — тепер не важливо. Він росте в тобі. Стає частиною тебе. А я… я можу лише дивитися, як він тебе змінює. І як ти змінюєш мене. Робиш слабшим. Або сильнішим. Я вже сам не знаю.

Він підняв руку й цього разу не схопив грубо. Просто простягнув пальці до її щоки, але зупинився за сантиметр. Тримав у повітрі. Холод від його шкіри вже відчувався.

— Ти питаєш, чи я бог. — Голос став зовсім тихим, майже шепотом. — Я був. І частина мене все ще пам’ятає, як це — коли небо відкривається від одного руху руки. Коли люди падають на коліна не від страху, а від чогось більшого. Коли межа тримається міцно. Але зараз я більше схожий на звіра, якого занадто довго тримали голодним. І ти стоїш надто близько до клітки. Ближче, ніж будь-хто за останні століття.