Розділ 18. Він приходить злим

Оленка прокинулася від того, що повітря в колибі раптом стало важким, як перед грозою.

Не від звуку. Від тиску. Ніби хтось великий і злий став прямо за дверима й просто дихав. Сліди на руці спалахнули одразу — різко, боляче, ніби під шкірою розпекли дріт. Амулет під подушкою став гарячим.

Вона сіла. Ніж уже був у руці.

Засув сам по собі тихо клацнув і почав відсуватися.

Оленка підвелася.

— Якщо ти зайдеш зараз, — сказала вона вголос, стараясь, щоб голос не тремтів, — то знай: я більше не та, що тікала.

Двері відчинилися.

На порозі стояв він.

Без каптура. Обладунок тьмяно блищав у сірому світлі ранку. Очі були темніші, ніж будь-коли. Не просто колір брудної води — майже чорні від люті. Плечі виглядали напруженими, ніби він ледве стримується.

— Ти не послухала, — сказав він глухо. Голос вийшов низьким, хрипким, майже риком. — Я сказав не шукати. Ти пішла до старої. Відкрила книгу. Торкнулася якоря. Підняла те, що мало лежати тихо.

Оленка стиснула ніж міцніше, хоча вже розуміла, що проти нього він мало що зробить.

— Ти сказав не шукати тебе. Я шукала правду.

— Правда зараз — отрута. — Він зробив крок усередину. Двері за ним зачинилися самі. Колиба раптом стала тіснішою. — Кожне слово, яке ти витягла з мертвих вуст, робить межу тоншою. Кожна легенда, яку ти підняла, робить мене голоднішим. І ближчим до того краю, з якого вже не повертаються.

Він підійшов ближче. Холод від нього бив сильними хвилями. Сліди на її руці відповідали жаром і болем одночасно. Оленка не відступила. Лише підняла підборіддя.

— Баба Стефа сказала, що ти — межа. Що якщо тебе забути повністю — світ почне гнити. Що ти вже голодуєш.

Велес зупинився за крок. Подивився на неї важким, майже чорним поглядом.

— Стара говорить занадто багато. І занадто пізно. — Він простягнув руку й грубо, майже зло, схопив її за зап’ястя зі слідами. Підняв. Світло з тріщин спалахнуло так ярко, що засліпило. — Бачиш? Вони вже не просто світяться. Вони ростуть. Бо ти їх годуєш. Знанням. Пам’яттю. Страхом.

Оленка спробувала вирвати руку. Він не відпустив. Пальці стискали сильно, до болю.

— Відпусти.

— Ні. Спочатку зрозумієш. — Голос став ще жорсткішим. — Я тримався. Усі ці дні. Не підходив ближче, ніж мусив. Не брав більше, ніж потрібно. А ти копаєш. І з кожним лопатним ударом світ під нами тріщить сильніше.

Він різко притягнув її ближче. Їхні обличчя опинилися майже впритул. Оленка відчула його дихання — холодне, з присмаком попелу й металу. Сліди на руці горіли так, що хотілося кричати.

— Ти хочеш правди? — тихо, майже шепотом, але з люттю спитав він. — Ось вона. Я був богом. Мене годували пам’яттю й іменами. Потім перестали. Я голодував століттями. І зараз, коли ти відкрила двері своїми руками, голод став сильнішим за мене. Якщо продовжиш — я можу не втриматися. І тоді вже не буде ні тебе, ні гір, ні навіть тіней.

Оленка дивилася йому в очі. Злість у них була справжньою. Але під нею вона раптом розгледіла інше — страх. Не за себе. За те, що може зробити.

— Тоді вбий мене зараз, — тихо сказала вона. — Якщо я така небезпечна.

Велес завмер. Пальці на її зап’ясті стиснулися ще сильніше — і раптом розслабилися. Він відпустив її так, ніби обпікся.

Відступив на крок. Потім ще на один. Дихання в нього було важким, нерівним.

— Не можу, — сказав він глухо. — Саме в цьому й проблема.

Він повернув голову до дверей. Стояв кілька секунд мовчки, ніби збирався з силами.

— Більше не ходи до старої. Не відкривай більше книг. Не торкайся якоря без потреби. — Голос став тихішим, але все ще жорстким. — Бо наступного разу, коли прийду, я можу прийти вже не для того, щоб говорити.

Він рушив до дверей. На порозі зупинився, не обертаючись.

— І сховай той амулет глибше. Він пахне мною. І притягує все, що вже прокинулося.

Двері відчинилися самі. Він вийшов. Засув повернувся на місце з тихим клацанням.

Оленка стояла посеред кімнати, притискаючи долоню до зап’ястя. Під пальцями шкіра пульсувала болем і жаром. Синці від його пальців уже проступали темними плямами.

Вона повільно сіла на ослін. Руки тремтіли.

Злість ішла хвилями. На нього. На себе. На те, що навіть зараз, після всіх погроз і грубих слів, у грудях усе ще ворушилося те саме тягуче тепло, яке залишалося після його дотиків.

Оленка дістала амулет із внутрішньої кишені. Метал був гарячим. Вона довго дивилася на нього, потім різко запхала глибше, під підкладку свити.

За вікном сіре світло стало трохи світлішим. Але гори навколо здавалися ще тихішими.

Він прийшов злим.

І пішов, так і не вдаривши.

А це, мабуть, лякало сильніше за будь-яку лють.