Розділ 15. Коли він зникає

Ранок третього дня прийшов без нього.

Оленка відкрила очі ще до того, як сіре світло встигло пробитися крізь віконниці. Рука під пов’язкою була гарячою, але вже не пекла так несамовито, як уночі. Сліди жевріли рівним, глухим теплом — ніби прийняли, що він пішов, і тепер просто чекали.

Вона сіла, довго сиділа нерухомо, слухаючи тишу. За стінами колиби нічого важкого не ходило. Тіні лежали спокійно. Повітря все ще пахло металом, але слабше. Ніби гора на мить видихнула й затихла.

Оленка розмотала пов’язку.

Сліди не зникли. Навпаки — виглядали ще чіткішими. Темні лінії кольору старого заліза розходилися тонкими тріщинами майже до ліктя. Шкіра навколо них була твердою, холодною ззовні й гарячою зсередини. Коли вона торкнулася пальцем, перед очима на секунду знову майнуло чорне небо й підняті руки людей. Вона швидко замотала руку назад.

«Не шукай мене».

Слова все ще звучали в голові. Тихо. Важко. Остаточно.

Вона вийшла з колиби, коли світло стало трохи світлішим. Небо знову було кольору іржі. Полонина виглядала випаленою. Хутір унизу стояв мертвий — жодного диму, жодного руху. Оленка навіть не стала спускатися. Знала, що там уже нікого не знайде. Або знайде те, від чого краще триматися подалі.

Замість цього вона пішла в інший бік.

Туди, де за наступним хребтом колись стояла стара церковця. Не діюча — давно закинута. Дід іноді згадував її побіжно, коли був особливо мовчазним: «Там ще дехто пам’ятає старі імена. Але краще не чіпати».

Оленка йшла швидко. Палиця врізалася в землю. Сліди на руці з кожним кроком відгукувалися теплом, ніби не схвалювали цього напрямку. Або навпаки — тягнули сильніше.

Церковка виявилася ще гіршою, ніж вона пам’ятала з дитинства.

Маленька, дерев’яна, з проваленим дахом і чорними вікнами без шибок. Хрест нагорі був перекошений. Навколо — висока трава й кілька похилених кам’яних хрестів. Повітря тут пахло не лише металом, а й пліснявою та старим ладаном, який уже давно вивітрився.

Оленка обережно зайшла всередину.

Підлога прогиналася. У кутках лежала труха. На стінах ще трималися потемнілі ікони, але лики святих були майже стерті. Біля дальньої стіни стояв маленький похилений аналой, а на ньому — товста, важка книга в шкіряній палітурці. Сторінки жовті, краї обгорілі.

Вона підійшла ближче. Обережно торкнулася обкладинки. Шкіра під пальцями була сухою, майже розсипалася. Відкрила.

Текст був старослов’янською, місцями зовсім нечитабельним. Але деякі слова вона все ж розібрала. «Велес». «Скотій бог». «Володар навів». «Той, хто стоїть між живими й мертвими». «Той, кого не можна забувати, бо забуття відкриває двері».

Оленка гортала сторінки повільно. Руки трохи тремтіли. У одному місці текст обривався, а далі йшов інший почерк — дрібніший, нервовий:

«Якщо ім’я згаснуть повністю — він повернеться не як бог. А як голод. І тоді вже не буде різниці між тими, хто молився, і тими, хто забув».

Вона перегорнула ще кілька аркушів. Випала тонка, складена навпіл записка. Папір був новішим за книгу. Почерк — дідів. Оленка впізнала одразу.

«Якщо читаєш це — значить, двері вже відчинилися. Не шукай його в горах. Шукай те, що я сховав під коренем старої яблуні за колибою. Але пам’ятай: що більше дізнаєшся, то швидше він прийде. І то важче буде вибрати».

Оленка стиснула записку в кулаці. Серце калатало.

Під коренем яблуні.

Вона стільки разів проходила повз ту стару, напівсуху яблуню за колибою. Ніколи не думала, що під нею може бути щось більше, ніж коріння й каміння.

Оленка швидко закрила книгу, засунула записку за пояс і вийшла з церковки. Повітря зовні здалося ще важчим. Сліди на руці горіли сильніше — ніби відчули, що вона знайшла нитку.

Вона майже бігла назад.

До колиби добралася, коли сіре світло вже почало товстішати. Яблуня стояла там, де стояла завжди — похилена, з чорним стовбуром і рідким листям. Оленка кинула палицю, стала на коліна й почала розгрібати землю біля коренів руками.

Земля була твердою, каменистою. Нігті ламалися. Пальці саднили. Але вона не зупинялася. Копала глибше. Аж поки пальці не натрапили на щось тверде й гладке.

Дерев’яна скринька. Невелика, потемніла від часу, перев’язана шкіряним ремінцем.

Оленка обережно витягла її, обтерла руками. Ремінець розв’язався майже сам. Всередині лежали три речі: маленький залізний амулет у формі стилізованого бичачого рогу, згорнутий у трубку шматок пергаменту й темний, майже чорний камінь з природною тріщиною посередині.

Вона розгорнула пергамент. Текст був коротким і дідівським почерком:

«Це не зброя. Це якір. Якщо триматимеш, коли він прийде — зможеш говорити, а не лише слухати. Але кожне слово коштуватиме. І йому, і тобі».

Оленка повільно підняла амулет. Метал був холодним, важким. Коли вона торкнулася ним слідів на руці, ті спалахнули яскравіше, а потім раптом притихли — ніби щось усередині впізнало й на мить заспокоїлося.

Вона сиділа на землі біля яблуні, тримаючи скриньку на колінах, і дивилася на сіре небо.

Він сказав не шукати.

Але дід залишив саме це.

І тепер вона тримала в руках перший справжній шматок правди.

Оленка обережно склала все назад у скриньку, закрила й підвелася. Сліди на руці жевріли рівніше. Повітря навколо колиби здавалося трохи легшим.

Вона зайшла всередину, поклала скриньку на ослін і довго сиділа, дивлячись на неї.

Третій день тільки починався.

А правда, яку він обіцяв, уже лежала перед нею — холодна, важка й невідворотна.

І вона більше не збиралася чекати, поки він вирішить повернутися сам.