Розділ 14. Не шукай мене

Оленка стояла на хребті ще довго після того, як видіння відпустило.

Руки тремтіли. Не від холоду — від того, що всередині все ще відлунював чужий біль. Важкий, давній, такий, від якого хотілося зігнутися навпіл і притиснути долоні до грудей. Вона бачила їх — тих людей унизу. Чула, як вони повторюють його ім’я низькими, протяжними голосами. Бачила, як небо над долиною розкривається від одного руху його руки, показуючи щось глибоке, чорне й живе. І бачила, як усе це повільно, неминуче гасне. Багаття одна за одною. Голоси тихішають. Люди відвертаються. А він лишається на тій самій скелі — тільки вже в іржавому обладунку, зі шрамами, з очима кольору брудної води. Один.

Велес стояв за кілька кроків, повернувшись знову до чорної долини. Плечі виглядали ще важчими, ніж раніше. Вітер смикав темне волосся й край плаща, але він, здавалося, цього навіть не відчував. Стояв нерухомо, як частина скелі.

— Ти мовчав, — тихо сказала Оленка. Голос вийшов хрипким, сірим. — Усе це час. Міг би сказати одразу.

— І що б це змінило? — відповів він, не обертаючись. Голос був глухим, майже байдужим. — Ти все одно не повірила б. Або злякалася б сильніше. Або спробувала б тікати ще швидше.

Він повільно повернув голову. У тьмяному, іржавому світлі очі виглядали майже порожніми. Лише глибоко всередині ще ворушилося щось живе — втома й голод одночасно.

— Тепер ти бачила. Не легенду з дідівських казок. Не страшилку для дітей, якими лякають по ночах. Ти бачила те, що лишилося від бога, якого світ вирішив викреслити з пам’яті. І те, що лишається, коли пам’ять помирає.

Оленка зробила крок ближче. Сліди на руці все ще світилися, але вже слабше — ніби видіння забрало частину жару, залишивши лише глухе, важке тепло. Вона відчувала його біль так ясно, ніби він став її власним. Це лякало сильніше, ніж будь-які істоти в розломах.

— Чому саме я? — знову запитала вона. Уже не зі злості. Просто хотіла зрозуміти. Голос тремтів, але вона не зупинялася. — Чому сліди на мені? Чому двері відкрилися саме через мене? Чому не через когось іншого?

Велес довго мовчав. Вітер між ними гуляв вільно, приносячи запах мокрого каменю, попелу й чогось солодкувато-гнилісного з долини. Потім він відповів тихо, майже глухо:

— Бо ти єдина, хто ще може мене почути по-справжньому. Інші вже глухі. Або зникли. Або скоро зникнуть. Твій дід знав. Він ховав уламок не від людей. Він ховав його від мене. І від того, що прокинеться, коли я остаточно розсиплюся. Він думав, що зможе втримати. Не зміг. А ти… ти відкрила двері сама, навіть не знаючи, що робиш.

Він підняв руку й цього разу не торкнувся її. Лише показав на її зап’ястя, де під тканиною все ще жевріло брудне світло.

— Це не випадковість. Це останній якір. Поки ти жива й носиш його — я ще тримаюся. Коли зникнеш ти… зникну й я. Або зроблю те, для чого мене колись створили. Без розбору. Без жалості. Просто зупиню гниття єдиним способом, який лишився.

Оленка відчула, як холод сповзає по спині тонкою, гострою голкою.

— Ти хочеш, щоб я померла?

— Ні. — Відповідь прозвучала різко. Майже зло. Він навіть зробив невеликий крок уперед, ніби саме це слово його зачепило. — Я хочу, щоб ти знайшла те, що сховав дід. Поки ще є час. Поки світ не сиплеться швидше, ніж ми встигаємо дихати. Поки я ще можу дивитися на тебе й не бачити лише інструмент.

Він зробив ще один крок. Близько. Холод від обладунку змішався з тим слабким, майже непомітним людським теплом, яке вона вже починала впізнавати під усім цим каменем і іржею. Сліди на її руці знову спалахнули у відповідь — яскравіше, жадібніше.

— Але сьогодні більше нічого не буде, — сказав він тихіше. Голос став нижчим, хриплішим. — Я показав достатньо. Ти побачила достатньо. Далі… далі ти йтимеш сама. Бо якщо я залишуся поруч довше — світ падатиме ще швидше. А я… я можу не втриматися.

Оленка підняла голову. Їхні обличчя знову були близько. Вона бачила кожен шрам, кожну тріщину на шкірі, колір очей — брудну воду під кригою, у якій зараз плескалося щось живе, голодне й страшенно втомлене.

— Ти зникнеш?

— Так.

— Надовго?

Велес не відповів одразу. Він дивився на неї так, ніби намагався запам’ятати. Потім повільно, дуже повільно простягнув руку й торкнувся пальцями її щоки. Дотик був холодним, обережним, майже ніби він боявся натиснути сильніше. Великий палець ледь провів по вилиці. Оленка не відсахнулася. Серце калатало так сильно, що вона була певна — він чує.

— Не шукай мене, — сказав він тихо. Майже пошепки. — Наступного разу, коли прийду, світ уже буде іншим. І я теж. Можливо, гіршим. Можливо, таким, від якого ти справді захочеш тікати.

Він прибрав руку. Повільно. Ніби відривав її від себе. Відступив на крок. Потім ще на один. Холод між ними став гострішим.

— Іди додому, Оленко. Зачинись. Не виходь до ранку. А вранці… вранці вже буде третій день. І він принесе правду, яку ти, можливо, не захочеш чути. Правду про те, ким ти є насправді. І про те, що мені доведеться з тобою зробити, якщо не знайдеш інший шлях.

Він розвернувся й пішов уздовж хребта. Не швидко. Важко. З кожним кроком його постать ставала менш чіткою, ніби темрява сама забирала його собі, розчиняла в собі. Вітер ще довго приносив запах мокрого каменю, попелу й того солодкувато-гнилісного шлейфу. Через десяток кроків його вже не було видно. Лише скелі й чорна порожнеча долини внизу.

Оленка стояла на краю, притискаючи долоню до щоки. Там, де лишився холод його пальців, шкіра пекла — дивно, гаряче, майже боляче. Сліди на руці повільно, неохоче гасли, залишаючи після себе лише глухе тепло й відчуття порожнечі.

Вона спустилася до колиби вже глибокої ночі. Стежка під ногами здавалася довшою, ніж була. Кілька разів світ навколо знову підсмикувався — тіні запізнювалися, каміння вібрувало. Але вона вже майже не звертала уваги. У голові стояли лише ті голоси з видіння. І його обличчя — спочатку молоде й страшне, потім старе й самотнє.

У колибі вона засунула все, що можна було засунути. Приставила лаву. Сіла на ослін і довго дивилася в темряву, тримаючи долоню на щоці.