Розділ 13. Коли світ падає

Оленка спустилася з карниза майже наосліп.

Ноги погано слухалися. Рука пекла так, ніби під шкірою справді розлили метал. Місце, де він тримав її за талію, все ще відчувалося — холодний відбиток долоні крізь одяг. Вона кілька разів зупинялася, притискалася спиною до скелі й просто дихала, намагаючись зібрати себе докупи.

Світ навколо ще не повністю заспокоївся. Тіні рухалися із запізненням. Каміння під підошвами іноді дрібно вібрувало, ніби глибоко внизу щось важке ворочалося уві сні. Сіре світло стало ще бруднішим.

До колиби вона добралася вже в сутінках. Засунула все, що можна було засунути, сіла на ослін і довго дивилася на зап’ястя. Пов’язку зняла. Сліди світилися рівним, наполегливим світлом. Тріщини розійшлися ще далі. Шкіра навколо них була твердою, майже гладкою, кольору старого заліза.

Оленка торкнулася однієї з ліній кінчиком пальця.

І світ знову хитнувся.

Не так сильно, як на карнизі. Але достатньо, щоб повітря стало густішим, а звуки — віддаленими. Перед очима на секунду спалахнуло чуже небо — чорне, з багряними тріщинами. Вона швидко відсмикнула руку.

— Досить, — прошепотіла в порожню кімнату. — Я більше не хочу бачити.

Але тіло вже не слухалося так, як раніше. Сліди тягнули. Не болем — жаром. Ніби всередині руки сидів хтось живий і повільно, уперто кликав.

Ближче до ночі вона знову вийшла.

Не змогла усидіти. Колиба стала занадто тісною. Стіни ніби наближалися. Оленка взяла лише ніж і палицю. Рушницю залишила — сенсу в ній уже майже не було.

Вона пішла не до розлому. Пішла туди, де відчувала його сильніше — вище, на відкритий вітряний хребет, де смереки рідшали й залишалися лише чорні скелі.

Він уже був там.

Стояв на самому краю, дивився вниз, у чорну долину, де колись світилися вогні хуторів. Зараз там не горіло нічого. Лише темрява.

Оленка зупинилася за кілька кроків.

— Ти кликав, — сказала вона тихо. Це не було запитанням.

Велес не обернувся одразу. Вітер розвівав край його плаща (чи того, що лишилося від плаща). Коли він нарешті повернув голову, очі в тьмяному світлі виглядали майже порожніми.

— Не я. Те, що ти носиш.

Він простягнув руку. Не грубо. Просто відкрив долоню.

— Хочеш зрозуміти, що саме? Тоді не відсмикуй цього разу.

Оленка дивилася на його руку довго. Злість усе ще сиділа під ребрами. Але сильніше було інше — цікавість, змішана зі страхом і тим тягучим теплом, яке вона вже не могла заперечувати.

Вона зробила крок уперед і вклала свою долоню в його.

Дотик був холодним лише першу секунду.

Потім світ упав по-справжньому.

Звук зник миттєво. Повітря стало рідким. Земля під ногами ніби розчинилася. Оленка відчула, як її тіло втрачає вагу, а перед очима все затягує чорнотою з багряними спалахами.

І раптом вона стояла не на хребті.

Вона стояла на високій чорній скелі під нічним небом, повним зірок, яких уже давно не було видно в Карпатах. Внизу горіли сотні багать. Люди — багато людей — стояли на колінах. Піднімали руки. Співали. Голоси зливалися в низький, важкий гул, від якого тремтіла земля.

А на краю скелі стояв він.

Молодший. Без стількох шрамів. Без іржі на обладунку. Волосся довше, темне, розвівалося вітром. Очі — не колір брудної води. Вони світилися зсередини холодним, яскравим світлом. Він підняв руку — і небо над долиною розкрилося. Не тріснуло. Саме розкрилося, показавши щось глибоке, чорне й живе. Люди внизу закричали. Не від страху. Від екстазу.

Оленка чула, як вони повторюють ім’я. Одне й те саме. Давнє. Важке. Ім’я, яке зараз уже ніхто не пам’ятав.

Велес.

Він стояв над ними, як господар. Як сила. Як бог, якого ще не встигли забути.

Потім видіння смикнулося.

Багаття почали гаснути. Люди рідшали. Голоси ставали тихішими. Хтось відвертався. Хтось просто йшов. Небо над долиною знову закрилося. А він усе ще стояв на тій самій скелі — тільки вже в іржавому обладунку, зі шрамами, з очима кольору брудної води. Один.

Оленка відчула його біль так ясно, ніби це був її власний. Важкий. Давній. Такий, від якого хотілося зігнутися навпіл.

Видіння різко обірвалося.

Вона знову стояла на хребті. Її долоня все ще лежала в його руці. Ноги не тримали. Велес тримав її другою рукою за лікоть, не даючи впасти. Дихання в обох було зірваним.

Світ навколо тремтів. Тіні бігали по скелях, як живі. Каміння під ногами дрібно сипалося вниз. Десь далеко в долині чути було глухий гул — ніби гора зітхала від болю.

Оленка підняла очі. Їхні обличчя знову були близько.

— Це ти, — прошепотіла вона. — Вони молилися тобі.

Велес мовчав. Пальці на її руці стискали сильніше, але вже не грубо. Скоріше так, ніби він сам тримався за неї.

— Молилися, — нарешті сказав він хрипко. — А потім забули. І світ почав гнити. Бо сила, яку не годують пам’яттю, починає їсти все підряд.

Він повільно відпустив її лікоть, але долоні їхні все ще були з’єднані. Сліди на її зап’ясті світилися так ярко, що освітлювали обидва їхні обличчя брудним світлом.

— Тепер ти бачила, — тихо додав він. — Не монстра. Не рятівника. Просто те, що лишилося, коли богів перестали кликати по імені.

Оленка не відсмикувала руку. Серце калатало. У грудях було тісно від чужого болю, який все ще відлунював під ребрами.

— Чому показав?

Велес подивився їй прямо в очі. У його погляді більше не було холоду. Лише втома й щось дуже схоже на голод — не тілесний. Глибший.

— Бо ти вже всередині. І чим довше ми торкаємося, тим швидше все сиплеться. Але також… тим ясніше ти чуєш, ким я був.

Він повільно, майже неохоче, розімкнув пальці. Дотик урвався.

Світ навколо ще кілька секунд тремтів, а потім повільно, важко заспокоївся. Гул у долині стих. Тіні лягли на місце.

Оленка стояла, притискаючи долоню до грудей. Під шкірою все ще горіло. Але тепер вона точно знала, що саме горить.

Не просто сила.

Уламок бога, якого світ вирішив забути.