Розділ 12. Злиться, але тягнеться

Оленка не спала тієї ночі.

Сиділа на осліні, притиснувши до грудей рушницю, і дивилася, як під пов’язкою повільно, уперто пульсують сліди. Місце, де він стискав зап’ястя, уже потемніло — не просто почервоніло, а стало кольору старого синяка, ніби під шкірою розлилася темна кров. Кожен удар серця віддавався там тупим болем і жаром одночасно.

Вона злилася.

Злилася на нього за те, що з’явився лише в останню мить. За те, що рвав істот руками, ніби це було звичайною справою. За те, що стискав її зап’ястя до синців і говорив голосом, від якого хотілося відступити. За те, що знову зник, залишивши її саму з порожньою колибою й хусткою мертвої (чи просто зниклої) жінки на підлозі.

Але найбільше вона злилася на себе.

Бо коли він стояв над нею, важкий, укритий чорною слиною, з очима, повними люті, у грудях ворухнулося не лише відраза. Щось інше. Тягуче. Тепле. Схоже на те тепло, що залишалося після його пальців на шкірі.

Оленка стиснула зуби й різко розмотала пов’язку.

Сліди виглядали гірше. Тріщини розійшлися майже до ліктя. Шкіра навколо них була твердою, холодною на дотик, але всередині горіла. Коли вона проводила пальцем по одній із ліній, перед очима на секунду спалахувало чуже видіння: чорні гори, дим, голос, що співає, і його обличчя — молодше, без стількох шрамів, з очима, у яких ще не було цієї мертвої втоми.

Вона швидко замотала руку назад.

Під ранок вона вийшла.

Небо знову було кольору іржі. Повітря — важким. Хутір унизу все ще стояв мертвий. Жодного диму. Жодного звуку. Оленка навіть не стала спускатися. Пішла вгору, туди, де вчора бачила розлом.

Вона йшла швидко, майже зло. Палиця врізалася в землю. Сліди горіли сильніше з кожним кроком угору, ніби тягнулися до чогось.

Він чекав на тому самому карнизі.

Стояв, дивився вниз, у чорну прірву. Без каптура. Вітер ворушив темне волосся. Обладунок був чистішим, ніж учора — чорні плями зникли. Ніби він умів прибирати за собою не лише тіла.

Оленка зупинилася за десять кроків.

— Ти знову тут, — сказала вона першою. Голос вийшов різким.

Велес не обернувся одразу. Минуло кілька секунд, перш ніж він повільно повернув голову.

— Ти теж.

— Я прийшла сказати, щоб ти більше мене не рятував. — Вона стиснула палицю міцніше. — Не треба. Не твоя справа.

Він повністю обернувся. Погляд був холодним, але вже без учорашньої люті. Лише важка, майже кам’яна втома.

— Не моя справа, — повторив він рівно. — Добре. Наступного разу дивитимуся, як тебе розривають.

Оленка відчула, як у грудях підіймається злість — гаряча, жива.

— Чому ти взагалі це робиш? З’являєшся. Зникаєш. Рятуєш. Погрожуєш. Торкаєшся. А потім говориш, що я лише «потрібна». Що я для тебе? Інструмент? Приманка? Чи просто зручна іграшка, поки світ не сиплеться остаточно?

Велес мовчав довго. Потім зробив крок вниз по схилу. Каміння під ногами знову втискалося, не котячись.

— Ти носіш частину мене під шкірою, — сказав він тихо. — Це вже не інструмент. І не іграшка. Це… зв’язок. Який я не просив. І ти не просила. Але він є.

Він зупинився ближче. Оленка відчула знайомий холод і під ним — те саме слабке людське тепло. Сліди на руці відразу відгукнулися, спалахнули яскравіше.

— Тоді розірви його, — кинула вона. — Ти ж сила. Ти ж бог. Зроби щось.

Велес ледь помітно хмикнув. Це знову не був сміх.

— Якби я міг розірвати все, що мене тримає, я б давно це зробив. — Він підняв руку й цього разу не схопив грубо. Просто простягнув долоню долонею вгору, чекаючи. — Дай руку.

Оленка не рухалася.

— Навіщо?

— Щоб ти зрозуміла, наскільки глибоко вже всередині.

Вона дивилася на його долоню. Велику, шрамовану, кольору старого заліза. Згадувала, як ці самі пальці стискали її зап’ястя до синців. І як після цього на шкірі лишалося тепло.

Злість все ще горіла. Але під нею вже ворушилося щось інше. Тягуче. Небезпечне.

Вона повільно простягнула руку.

Велес обережно, майже ніжно, торкнувся пальцями її зап’ястя прямо над слідами. Не стиснув. Лише торкнувся.

Світ навколо впав.

Не метафорично. Справді.

Звук зник першим. Потім — повітря. Оленка відчула, як земля під ногами ніби провалюється, хоча вона стояла на місці. Перед очима все попливло. Сіре небо тріснуло чорними лініями. Смереки навколо вигнулися, ніби їх тягнуло до центру. А між нею й Велесом простір стиснувся так сильно, що вона раптом опинилася майже впритул до його грудей.

Тепло від його пальців розлилося по руці миттєво — гаряче, глибоке, чуже й уже майже своє. Сліди спалахнули так яскраво, що засліпили. У голові вибухнули голоси. Багато. Старі. Вони співали. Кричали. Молилися. І серед них — його голос, молодий і страшний одночасно.

Оленка різко видихнула. Коліна підкосилися. Вона б упала, якби він не підхопив її вільною рукою за талію. Грубо. Міцно. Притиснувши до холодного обладунку.

— Бачиш, — прошепотів він прямо їй у вухо. Голос був хрипким. — Це вже не просто дотик. Це двері, які ми відкриваємо разом.

Світ навколо все ще тремтів. Тіні бігали по землі, як живі. Каміння під ногами дрібно вібрувало.

Оленка підняла голову. Їхні обличчя були дуже близько. Вона бачила кожну тріщину на його шкірі, кожен шрам, колір очей — брудну воду під кригою, у якій зараз плескалося щось живе й голодне.

Злість не зникла. Але вона змішалася з іншим — із жаром, що піднімався від місця дотику, із запахом мокрого каменю й попелу, із відчуттям його руки на талії.

— Відпусти, — прошепотіла вона.

Велес не одразу послухався. Пальці на її зап’ясті ще мить стискали сильніше. Потім він повільно прибрав обидві руки й відступив на крок.

Світ навколо повільно, неохоче повернувся на місце. Звуки повернулися. Повітря знову стало просто важким, а не рідким. Смереки випросталися.

Оленка стояла, важко дихаючи. Рука пекла так, ніби під шкірою розлили розплавлений метал. На талії все ще відчувався холод його долоні.