Розділ 11. Грубими руками

Оленка зрозуміла, що загнала себе в пастку, лише тоді, коли дерева зімкнулися за її спиною щільною стіною.

Чорний слід, за яким вона йшла від колиби, раптом розчинився на моху. Навколо лишилися лише високі смереки й важка, майже рідка тиша. Сіре світло сюди майже не доходило. Повітря пахло пріллю й металом так густо, що хотілося кашляти.

Вона повільно підняла рушницю.

З-за стовбурів вийшли троє.

Вони рухалися не швидко. Скоріше впевнено. Довгі, сутулі, з вивернутими суглобами. Обличчя — гладкі темні поверхні з порожніми очницями, що світилися тим самим брудним світлом, що й сліди на її руці. Чорна слина тягнулася з місць, де мали б бути роти.

Оленка вистрілила в найближчу.

Гул ударив по вухах. Істота лише сіпнулася. Куля прошила темну плоть наскрізь і зникла в стовбурі за нею. Отвір одразу затягнувся. Друга істота вже була ближче. Оленка перезарядила, вистрілила ще раз — безрезультатно. Третя обійшла збоку.

Вона кинула рушницю й вихопила ніж. Спиною відчула кору. Серце билося так сильно, що в горлі стояв металевий присмак.

Перша кинулася.

Оленка встигла лише підняти лезо, коли її відкинуло вбік, ніби вдарило невидимою дошкою. Спина врізалася в дерево. Подих вибило. Ніж випав. Перед очима попливли чорні кола.

Коли зір прояснився, між нею й істотами вже стояв він.

Велес прийшов беззвучно. Без каптура. Обладунок укритий свіжими темними плямами. Він не кричав і не попереджав. Він просто рушив уперед.

Першу істоту він схопив за горло однією рукою й стиснув. Почувся сухий, мерзкий тріск. Темна маса бризнула на броню. Він кинув тіло об найближчий стовбур так сильно, що дерево тріснуло зверху донизу. Друга встигла вчепитися йому в плече. Велес розвернувся, схопив її довжелезну руку й рвонув у протилежні боки. Кістка хруснула, як суха гілка. Істота завила тонко, майже по-діточому. Він добив її ліктем прямо в очницю.

Третя спробувала втекти.

Він наздогнав її за два кроки, повалив на мох і просто розірвав руками. Без зброї. Без заклять. Лише груба, тваринна сила. Чорна субстанція розтеклася під ним, шиплячи, ніби жива.

Коли все стихло, на галявині лишився лише запах гарі й гнилі та важке дихання Велеса.

Він стояв, опустивши голову. Плечі підіймалися й опускалися. Потім повільно обернувся.

Очі були темні від люті.

— Вставай, — кинув він хрипко.

Оленка підвелася, тримаючись за стовбур. У боці пекло. Рука зі слідами тряслася.

— Вони забрали тітку, — сказала вона. Голос вийшов слабким. — Я шукала.

— Я бачив. — Він підійшов ближче. Холод від нього бив хвилями. — І майже дивився, як забирають тебе.

Він простягнув руку й грубо схопив її за зап’ястя — саме там, де горіли сліди. Підняв вище, змушуючи її підняти голову.

— Світишся, як багаття посеред ночі. Кожна така тварюка тепер чує тебе за три гори. А ти ще бігаєш за ними з ножем, ніби це звичайні вовки.

Оленка спробувала вирватися. Пальці стиснули сильніше — до болю.

— Відпусти.

— Ні. Спочатку послухай. — Голос став ще жорсткішим. — Я врятував тебе не тому, що захотів. А тому, що ти поки що потрібна. Якщо зникнеш зараз — усе, що я робив ці дні, піде прахом. Зрозумів?

Він різко відпустив. Оленка відступила, притискаючи зап’ястя до грудей. Під пальцями шкіра пульсувала жаром і болем одночасно.

— Ти міг прийти раніше, — тихо кинула вона. — Ти ж відчуваєш їх.

Велес подивився на неї довго. У очах лють повільно осідала, залишаючи лише важку, майже чорну втому.

— Я не зобов’язаний тебе рятувати щоразу, коли ти вирішуєш грати в героїню. Наступного разу можу просто спостерігати.

Він розвернувся, підняв з моху її рушницю й кинув їй під ноги.

— Забирай. І йди. Зараз. Не озирайся. Якщо почуєш щось за спиною — не стріляй. Біжи.

Оленка підняла зброю. Руки все ще тряслися.

— А ти?

— Я залишаюся. Тут ще може бути більше. — Він уже йшов до темних плям на моху. — І Оленко…

Вона зупинилася.

— Наступного разу, коли вирішиш іти за слідами сама, пам’ятай: я можу врятувати. А можу й не встигнути. Або не захотіти.

Він більше не обернувся. Просто став посеред галявини, опустив голову, і повітря навколо нього знову загустіло холодом.

Оленка пішла.

Швидко. Майже бігом. Гілки шмагали по обличчю, у боці стріляло з кожним кроком, але вона не зупинялася. Лише коли дерева почали рідшати й попереду замаячила полонина, дозволила собі сповільнитися.

До колиби добралася вже в сутінках. Двері все ще були відчинені. Хустка тітки лежала на підлозі.

Оленка зачинила все, що можна було зачинити, сіла на ослін і довго дивилася на своє зап’ястя.

Під тканиною шкіра була темною, гарячою, чужою. Від місця, де він стискав пальці, лишилися червоні сліди — майже синці.

Вона торкнулася їх кінчиками пальців.

І вперше за ці дні чітко зрозуміла дві речі одночасно:

Він справді міг її вбити.

І саме від його грубих рук їй зараз було найтепліше.