Розділ 10. Він рятує грубо

Оленка сиділа на підлозі колиби ще довго після того, як хустка в її руках остаточно охолола.

Чотири борозни на дошках світилися тьмяним світлом, потім повільно згасли, залишивши лише подряпини в дереві. Повітря всередині стало важким, насиченим запахом іржі й чимось солодкувато-гнилісним. Вона підвелася, зачинила двері, знову засунула засув і приставила лаву. Руки тремтіли так сильно, що ледь впоралася.

Тітка Марія зникла. Просто зникла. Як Іван. Як Ганна з дітьми. Як, можливо, уже й інші.

Оленка стиснула зуби до болю. Сльози не йшли. Замість них у грудях сидів холодний, важкий камінь люті.

Вона швидко зібрала все, що могло знадобитися: рушницю, ніж, палицю, мішечок солі, дідівський старий ліхтар. Сліди на руці горіли нестерпно. Тріщини вже дійшли майже до ліктя, і коли вона згинала руку, під шкірою щось тихо скреготало, ніби метал терся об метал.

— Досить сидіти, — прошепотіла сама до себе. — Шукай.

Вона вийшла через заднє вікно, щоб не наступати на ті борозни біля дверей. Спустилася до струмка, але воду цього разу не брала. Лише вмочила пальці й провела по слідах на руці. Тепло спалахнуло сильніше. Перед очима на секунду майнуло щось чорне й рухливе — довгі кінцівки, порожні очниці, шелест.

Оленка різко відсмикнула руку.

Вони близько.

Вона піднялася вище по схилу, туди, де ліс густішав. Треба було знайти хоч якісь сліди тітки. Хоч щось. Але чим далі вона йшла, тим сильніше відчувала на собі погляди. Не один. Кілька. З боків. Ззаду. Зверху.

Смереки стояли занадто тихо. Навіть сухі гілки під ногами майже не хрустіли — ніби ліс навмисне забирав звук.

Раптом попереду щось хруснуло голосніше.

Оленка зупинилася, підняла рушницю. Пальці на спусковому гачку побіліли.

З-за стовбура старої смереки повільно виповзла постать.

Не людина. Висока, сутула, з невідповідно довгими руками, які майже торкалися землі. Шкіра була сіро-чорною, потрісканою, ніби обгорілою. Замість обличчя — лише дві глибокі ями, що світилися тим самим брудним світлом, що й сліди на її руці. Воно зупинилося, нахилило голову вбік, ніби принюхуючись.

Потім із протилежного боку вийшло друге. Третє. Четверте.

Вони оточили її мовчки. Без звуку. Лише тихо скреготіли кігтями по корі, коли торкалися дерев.

Оленка повільно відступала, тримаючи рушницю наготове. Спина вдарилася об стовбур. Далі тікати не було куди.

— Не підходьте, — сказала вона хрипко. Голос прозвучав слабко навіть для неї самої.

Перша постать зробила крок уперед. Кігті на довгих пальцях блиснули. Сліди на руці Оленки спалахнули так ярко, що світло пробилося крізь тканину й освітлило темні обличчя істот. Вони зупинилися. Усі четверо одночасно нахилили голови, ніби впізнали щось своє.

Потім кинулися.

Оленка вистрілила.

Гул ударив по вухах. Перша істота відсахнулася, але не впала — лише захиталася, і в місці, куди влучила дріб, чорна шкіра задиміла. Друга вже була поруч. Довга рука з кігтями свиснула в повітрі. Оленка встигла відскочити, але кігті зачепили плече. Біль був гострим, пекучим. Тканина сорочки рванулася.

Вона вдарила прикладом. Істота відступила на крок, але одразу навалилася знову. Третє схопило її за ногу. Оленка впала на коліно, вивернулася, вдарила ножем. Лезо ввійшло в сіру шкіру з глухим звуком, ніби в гниле дерево. Чорна рідина бризнула на руку.

Вони були сильними. І їх було надто багато.

Одна з істот уже нависла зверху, кігті цілились у горло, коли ліс раптом вибухнув глухим, важким гуркотом.

Земля під ногами здригнулася. Повітря стало густим, як смола. Темні постаті завмерли на мить — і в цю мить між ними впав він.

Велес з’явився не з повітря. Він просто був там, де секунду тому була лише тінь. Обладунок тьмяно блиснув. У руці — не зброя. Просто відкрита долоня.

Він ударив.

Не кулаком. Силою.

Повітря навколо його долоні зігнулося, як гаряче скло. Перша істота розлетілася на шматки чорного диму й попелу ще до того, як кігті торкнулися Оленки. Друга встигла лише відкрити порожній рот — і її розірвало зсередини тим самим брудним світлом. Третє й четверте кинулися врозтіч, але він лише провів рукою в повітрі — і їхні тіла вигнуло, зламало, розсипало в дрібний чорний пил.

Усе зайняло менше десяти секунд.

Тиша, що настала після, була густішою за попередню.

Оленка сиділа на землі, важко дихаючи. Плече пекло. Рука в чорній рідині тремтіла. Сліди на передпліччі світилися так ярко, що било в очі.

Велес стояв над нею. Груди ледь помітно підіймалися. Очі були холодними, майже білими від люті.

— Я ж казав, — процідив він. Голос був низьким, хрипким, небезпечним. — Не ходи в ліс. Не світи своїми слідами, як маяк.

Оленка спробувала підвестися. Ноги не тримали. Вона лише відповзла спиною до стовбура.

— Вони забрали тітку, — видихнула вона. — Я шукала…

— Шукала смерть. І майже знайшла.

Він різко нахилився, схопив її за здорове передпліччя й підняв одним рухом, ніби вона нічого не важила. Біль від ривка прострілив усе тіло. Оленка скрикнула крізь зуби.

— Відпусти!

— Мовчки.

Він не відпустив. Потягнув за собою крізь ліс, майже волочачи. Гілки шмагали по обличчю, корені чіплялися за ноги, але він ішов швидко, не озираючись, не зупиняючись. Холод від його пальців добирався до кісток, але під ним знову відчувалося те саме дивне тепло.

Оленка виривалася, била вільною рукою по обладунку. Метал лише глухо дзвенів.

— Ти мене вб’єш швидше за них!

Велес різко зупинився. Розвернув її до себе. Очі горіли холодним світлом.

— Якби я хотів тебе вбити, ти б уже не дихала. А зараз я витрачаю силу, якої й так обмаль, щоб ти не стала однією з них. Тож мовчи. І йди.

Він знову потягнув. Оленка йшла вже сама — бо інакше він справді потягне волоком. Лютість клекотіла в грудях разом зі страхом. Але під лютістю сиділо ще щось. Важке. Липке. Відчуття, що його рука на її зап’ясті — єдина річ, яка зараз тримає її в цьому світі цілою.