Розділ 9. Коли зникають живі

Оленка спускалася з хребта швидше, ніж піднімалася. Ноги ковзали, палиця раз у раз врізалася в мох, але вона не зупинялася. За спиною, у розломі, щось ще шелестіло. Сліди на руці горіли так, що хотілося розірвати пов’язку й вишкребти їх нігтями.

До колиби вона добралася вже ближче до полудня. Сіре світло майже не змінилося. Небо так і лишалося кольору іржі. Повітря стало ще важчим — дихалося так, ніби в легені насипали дрібний пісок.

Вона ледь встигла засунути засув, коли почула голос іззовні.

— Оленко! Ти вдома?

Жіночий. Знайомий. Тітка Марія з нижнього хутора.

Оленка різко розплющила очі. Серце підскочило.

Вона відсунула засув і відчинила двері.

На порозі стояла тітка Марія — низенька, суха, у чорній хустці, з кошиком у руках. Обличчя було сірим, очі запали. Вона дивилася на Оленку так, ніби бачить привида.

— Слава Богу… — видихнула жінка. — Я думала, ти теж…

— Що сталося? — Оленка швидко вийшла на поріг. — Де всі?

Тітка Марія похитала головою. Кошик у руках тремтів.

— Немає. Зранку не стало Івана з крайньої хати. Просто немає. Ліжко холодне, двері відчинені, а його нема. Потім Ганну з дітьми. Вийшли по воду — і все. Відра стоять біля криниці. А їх нема. І стежок нема. Ніби й не ходили.

Оленка відчула, як холод сповзає по спині.

— А решта?

— Хтось поїхав донизу, у долину. Хтось закрився й не відчиняє. А я… я подумала, що ти одна тут, на полонині. Принесла хліба й сиру. Може, хоч ти жива.

Тітка простягнула кошик. Оленка взяла його механічно. Усередині пахло житнім хлібом і бринзою. Звичайний запах. Людський. Від нього раптом стало тісно в горлі.

— Заходь, — сказала вона тихо. — Не стой на вулиці.

Тітка Марія зайшла, озираючись. Колиба зустріла її запахом диму й сухої трави, але жінка все одно сіла на самий край осліна, ніби готова була схопитися й вибігти в будь-яку мить.

— Ти бачила щось дивне? — запитала вона шепотом. — Он тіні… вони зараз не такі. І повітря. І сонце ніби хворе.

Оленка мовчала. Не знала, що відповісти. Як пояснити сліди на руці, голос у голові, чоловіка в іржавому обладунку, який торкається її щоки й каже, що світ сиплеться?

— Бачила, — врешті сказала вона. — Але не знаю, як про це говорити.

Тітка Марія кивнула, ніби й не чекала пояснень. Дістала з кошика хліб, розламала, простягнула половину. Оленка взяла. Хліб був щільний, кислуватий, справжній. Вона відкусила й раптом зрозуміла, як сильно зголодніла за ці дні.

Вони їли мовчки. За вікном сіре світло повільно товстішало. Тіні від смерек знову почали витягуватися не в той бік.

Раптом тітка Марія здригнулася.

— Ти чуєш?

Оленка прислухалася.

Спочатку — нічого. Потім… тихий, дуже тихий звук. Ніби хтось повільно проводить нігтями по дереву. Ззовні. По стіні колиби.

Тітка схопилася на ноги.

— Ісусе…

Оленка вже тримала рушницю. Підійшла до дверей, прислухалася. Скрегіт повторився. Ближче до вікна. Потім — тиша.

Вона обережно відсунула віконницю.

На подвір’ї нікого не було. Трава стояла нерухомо. Але на землі біля стіни колиби світилися чотири свіжі борозни — глибокі, рівні, ніби їх щойно провели важкими пальцями.

Оленка повільно зачинила віконницю.

— Не виходь, — сказала вона тітці. — Сиди тихо.

Тітка Марія сіла назад, стискаючи хустку. Очі в неї були великі й мокрі.

Минуло кілька хвилин. Скрегіт не повторився. Оленка вже майже вирішила, що небезпека минула, коли за дверима раптом тихо, дуже тихо хтось постукав.

Не кулаком. Пальцями. Чотири повільних удари.

Тітка Марія тихо зойкнула.

Оленка приставила рушницю до дверей.

— Хто?

У відповідь — тиша. Потім знову ті самі чотири удари. Повільні. Важкі.

— Оленко, — прошепотіла тітка, — не відкривай.

Оленка знала, що не відкриє. Але сліди на руці раптом спалахнули так сильно, що вона ледь не охнула. Тепло піднялося до горла. У голові пролунав знайомий голос — вже не ззовні, а зсередини:

*Не підходь до дверей. Це не я.*

Вона відступила на крок.

За дверима щось важко зітхнуло. Потім — звук, ніби кігті повільно скребуть по дубовому засуву. Тітка Марія закрила рота рукою.

Скрегіт тривав кілька секунд. Потім раптом урвався.

Настала тиша. Довга. Густіша, ніж раніше.

Оленка чекала. Рахувала удари серця. Двадцять. Тридцять. П’ятдесят.

Нічого.

Вона обережно підійшла до вікна й знову виглянула.

Подвір’я було порожнім. Борозни на землі лишилися. Але тепер від них тягнувся тонкий чорний слід — ніби хтось проповз по траві й зник у бік лісу.

Оленка зачинила віконницю й повернулася до тітки.

— Побудеш тут до вечора, — сказала вона тихо. — Не виходь. Я принесу води.

Тітка лише кивнула. Слова вже не виходили.

Оленка взяла відро й вийшла через заднє вікно — менше, вужче, виходячи просто до стрімкого схилу. Спускалася обережно, тримаючись за корені. Струмок був близько.

Вода все ще була темною, але питною. Вона зачерпнула повне відро й уже розвернулася, коли почула зверху, від колиби, короткий, обірваний крик.

Жіночий.

Оленка кинула відро й кинулася назад угору. Серце колотилося в горлі. Гілки шмагали по обличчю, ноги ковзали, але вона не зупинялася.

Коли вибігла на подвір’я, двері колиби були відчинені навстіж.

Всередині — порожньо.

Кошик із хлібом стояв на осліні. Хустка тітки Марії лежала на підлозі. Більше нічого. Жодних слідів боротьби. Жодної крові. Просто… немає.

Оленка стояла на порозі, важко дихаючи. Руки тремтіли.

На підлозі біля осліна світилися чотири свіжі борозни.

А за вікном, уже далеко в лісі, щось тихо, задоволено зашелестіло.

Оленка повільно опустилася на коліна. Підняла хустку. Тканина ще зберігала тепло людських рук.

Сліди на її власній руці горіли так, ніби зсередини розривалися.

Вона стиснула хустку в кулаці й прошепотіла в порожню кімнату:

— Я знайду. Чуєш? Я знайду те, що сховав дід. І змушу тебе все повернути.