Розділ 8. Другий день. Він стоїть у горах

Ранок другого дня прийшов ще гіршим, ніж попередній.

Небо було не сірим — воно було кольору старої іржі. Світло ледь пробивалося крізь високу, важку пелену, від якої тіні лягали криво й довго. Повітря пахло металом так сильно, що Оленка відчувала присмак на зубах ще до того, як вийшла з колиби.

Вона майже не спала. Лежала з відкритими очима, слухала, як за стінами щось важке іноді проходить повз, і дивилася, як сліди на руці то спалахують, то гаснуть. До ранку лінії стали ще темнішими. Тріщини розійшлися далі, майже до ліктя. Коли вона згинала руку, під шкірою ніби щось тихо скреготало.

Оленка вийшла одразу після того, як стало трохи світліше. Рушницю взяла. Ніж. Палицю. І дідівський старий мішечок зі сіллю — на всяк випадок, хоча вже не вірила, що сіль щось змінить.

Полонина виглядала випаленою. Трава в багатьох місцях пожовкла й вилягла. Далеко внизу хутір стояв мертвий. Жодного диму. Жодного звуку. Наче люди просто розчинилися за ніч.

Вона не пішла до хутора. Пішла вгору.

Туди, де хребет піднімався крутіше, де смереки рідшали, а каміння ставало гострішим. Дід колись казав, що саме там, вище Окопів, земля «пам’ятає більше, ніж треба». Оленка ніколи не розуміла, що він має на увазі. Тепер починала здогадуватися.

Підйом був важким. Повітря з кожним кроком ставало густішим. Час знову збивався — іноді вона робила крок, а земля під ногою з’являлася із запізненням. Раз камінь, на який вона наступила, просто розсипався в дрібний пісок, хоча виглядав цілим. Оленка зупинилася, перевела подих, стиснула палицю міцніше.

На половині шляху вона його побачила.

Велес стояв на гребені, спиною до неї, дивився кудись далеко вниз, у долину. Без каптура. Вітер ворушив коротке темне волосся. Обладунок тьмяно блищав у тому мертвому світлі. Він виглядав ще важчим, ніж учора. Ніби за ніч на нього навалилося щось додаткове.

Оленка зупинилася за двадцять кроків. Не кликала. Просто стояла й дивилася.

Він обернувся першим.

Очі зустрілися. У його погляді цього разу не було навіть тієї обережності, що вчора. Був холод. Чистий, важкий, як камінь на дні річки.

— Ти знову шукаєш, — сказав він. Голос прозвучав жорсткіше. Без тієї втоми, що прослизала раніше. — Я ж сказав: сьогодні буде гірше.

— Ти сказав, що треба знайти те, що сховав дід. Я шукаю.

— Шукаєш не там.

Він зробив крок вниз по схилу. Каміння під його ногами не котилося. Воно просто втискалося в землю, ніби визнавало вагу. Оленка відчула, як сліди на руці одразу відгукнулися — спалахнули яскравіше, потягнулися теплом до плеча.

— Тоді скажи де, — відповіла вона. Старалася, щоб голос не тремтів. — Або прибери свої сліди й залиш мене у спокої.

Велес зупинився за кілька кроків. Подивився на її передпліччя. Потім — прямо в очі.

— Сліди вже не мої. Вони твої. І чим довше ти їх носиш, тим менше в тобі лишається звичайної людини.

— Я не просила.

— Ніхто не просить. Сила рідко питає дозволу.

Він знову зробив крок. Тепер стояв близько. Холод від обладунку добирався до її шкіри навіть крізь одяг. Але під цим холодом Оленка знову відчула те саме слабке, майже непомітне тепло — людське, живе, яке не пасувало до всього іншого в ньому.

— Слухай мене уважно, — сказав він тихо, але жорстко. — Світ сиплеться швидше, ніж я розраховував. У долині вже зникли троє. Не померли. Зникли. Просто перестали бути. Якщо ти продовжиш ходити горами, як загублена вівця, скоро зникнеш і ти. Або станеш тим, від чого сама тікаєш.

Оленка стиснула зуби.

— Ти погрожуєш?

— Я попереджаю. Є різниця.

Він підняв руку й цього разу не торкнувся її. Просто тримав долоню в повітрі за кілька сантиметрів від її зап’ястя. Сліди під пов’язкою відразу спалахнули так ярко, що крізь тканину пробилося світло. Оленка різко вдихнула. Біль прийшов гострий, короткий — і одразу змінився глибоким, тягучим теплом, яке розлилося по всій руці.

— Відчуваєш? — запитав він. — Це вже не просто мітка. Це двері. І вони відчиняються все ширше.

Оленка відсмикнула руку.

— Закрий їх.

— Не можу. Ти сама їх відкрила тієї ночі, коли прокинулася з моєю кров’ю на светрі. Тепер залишається лише дивитися, що вийде з іншого боку.

Він відступив на крок. Погляд став ще холоднішим.

— Йди додому, Оленко. Сьогодні в горах небезпечніше, ніж ти думаєш. Не через мене. Через те, що йде слідом за мною.

— Що саме?

Велес мовчав кілька секунд. Потім відповів коротко:

— Те, що колись було людьми. А тепер уже ні.

Він розвернувся й почав підніматися вище по хребту. Оленка стояла, дивлячись йому вслід. Серце калатало. Сліди горіли. У голові крутилися його слова.

Вона не пішла додому.

Пішла слідом. На відстані. Обережно. Стежила, куди він прямує. Велес ішов швидко, майже не дивлячись під ноги. Каміння й сухе гілля розступалися перед ним самі. Оленка ледве встигала, чіпляючись палицею за виступи, ковзаючи на моху.

Через годину він зупинився на вузькому карнизі, що нависав над глибоким розломом. Оленка сховалась за великим каменем і виглянула.

Внизу, на дні розлому, щось рухалося.

Спочатку вона подумала, що це туман. Потім побачила чіткіше. Темні, витягнуті постаті. Не люди. Схожі на людей лише віддалено — довгі кінцівки, сутулі спини, голови без облич. Вони повільно повзали по каменю, ніби шукали щось. Час від часу одна з них піднімала голову вгору, до карниза, і Оленка бачила порожні очниці, що світилися тим самим брудним світлом, що й сліди на її руці.

Велес стояв нерухомо. Потім тихо, майже шепотом, сказав щось чужою мовою. Постаті внизу завмерли. Потім повільно, неохоче, почали відповзати глибше в розлом, поки не зникли в темряві.

Оленка притиснула долоню до рота, щоб не видати себе звуком.

Велес обернувся. Подивився прямо на камінь, за яким вона ховалася.

— Я знаю, що ти там, — сказав він рівно. — Виходь.

Оленка повільно вийшла. Ноги трохи тремтіли.

— Що це було?