Розділ 7. Прокинулася

Ранок прийшов без світанку.

Небо просто стало трохи світлішим — з чорного перейшло в брудно-сіре, ніби хтось розмазав по ньому мокрий попіл. Сонця не було видно. Лише рівне, мертве світло, від якого тіні лягали не туди, куди мали б.

Оленка відкрила очі ще до того, як повністю прокинулася. Рука під пов’язкою пекла вже не теплом — жаром. Вона сіла, розмотала тканину й заціпеніла.

Сліди змінилися остаточно.

Чотири темні лінії більше не виглядали як рани. Шкіра навколо них стала кольору старого заліза, тверда, майже гладка. Самі лінії світилися зсередини тьмяним, брудним світлом і розходилися тонкими тріщинами вбік, ніби метал тріскався від внутрішнього тиску. Коли вона торкнулася пальцем, вібрація пройшла по всій руці до самого плеча й далі — до грудей. На секунду їй здалося, що серце б’ється не її ритмом.

Вона швидко перев’язала руку, хоча розуміла, що тканина вже нічого не приховує. Одяглася. Взяла рушницю, палицю, ножа з дідівської скрині. Вийшла.

Полонина була порожньою й неправильною.

Трава в деяких місцях вилягла колами, ніби її притоптали важкі ноги. У інших — стояла неприродно прямо, навіть без вітру. Далеко внизу хутір виглядав ще чорнішим. Жодного диму. Жодного руху. Наче люди просто випарувалися за одну ніч.

Оленка спустилася до струмка. Вода була майже чорною. На поверхні плавали тонкі плівки, схожі на згорнулу кров. Вона не стала навіть вмочувати пальці. Розвернулася й пішла вгору, до старого хреста, де колись знайшла мертву Ярку.

Хреста не було.

На його місці стирчав лише уламок каменю, розколотий навпіл. Земля навколо була розрита. Чотири глибокі борозни вели від цього місця просто в ліс — свіжі, вологі, ніби їх щойно провели.

Оленка стиснула зуби й пішла слідом.

Ліс зустрів її тишею. Не звичайною лісовою тишею, а мертвою. Жодного птаха. Жодного шелесту. Навіть повітря майже не рухалося. Смереки стояли чорними стовпами, їхні крони зливалися в суцільну стелю. Під ногами хрустіло щось сухе, хоча землі мала б бути вологою.

Вона йшла, не зупиняючись. Сліди на руці горіли все сильніше. Чим далі в ліс, тим яскравіше світилися крізь тканину. Оленка відчувала, як тепло піднімається вище — до шиї, до скронь. У голові знову почали спалахувати чужі картини: гори, дим, люди на колінах, голос, що співає.

Вона зупинилася лише тоді, коли побачила його.

Велес стояв між двома старими смереками, спиною до неї. Каптур був скинутий. Вперше вона бачила його потилицю, коротке темне волосся, поцятковане сивиною, і товстий шрам, що тягнувся від вуха вниз під комір обладунку. Він не обертався. Просто стояв і дивився кудись углиб лісу.

— Ти прийшла, — сказав він, не обертаючись. Голос був тихішим, ніж раніше. Втомленішим. — Значить, уже не тікаєш.

Оленка зупинилася за кілька кроків. Рушницю тримала опущеною, але пальці стискали приклад міцно.

— Я шукаю те, що сховав дід. Ти сказав — треба знайти.

— Так. Сказав.

Він повільно обернувся. Без каптура обличчя виглядало ще важчим. Грубі риси, глибокі тіні під очима, шрам через брову, тонка тріщина в кутику рота. Очі все ті самі — колір брудної води під кригою. Але зараз у них було щось нове. Не лише втома. Щось схоже на… обережність.

— Ти змінилася за ці дні, — сказав він. — Сліди вже не просто світяться. Вони ростуть.

Оленка підняла руку. Тканина на передпліччі була просякнута тьмяним світлом.

— Прибери їх.

— Не можу. Вони вже частина тебе. Як і ти — частина того, що колись було моїм.

Він зробив крок ближче. Оленка не відступила. Між ними лишилося менше метра. Запах від нього був густішим, ніж будь-коли — мокрий камінь, попіл, щось солодке й гниле. Але під цим усім вона раптом відчула ще щось. Тепло. Слабке, майже непомітне. Людське.

— Чому ти не вбиваєш мене зараз? — тихо запитала вона. — Якщо світ сиплеться, якщо я ношу твою силу… чому чекаєш?

Велес довго дивився на неї. Потім повільно підняв руку й торкнувся її зап’ястя поверх слідів. Дотик був холодним, але під ним одразу розлилося тепло — сильніше, ніж раніше. Оленка різко вдихнула. Перед очима спалахнуло:

Вона бачила його. Не таким, яким він стояв зараз. Молодшим. Без стількох шрамів. Стояв на високій чорній скелі, а внизу горіли сотні багать. Люди співали. Піднімали руки. І він… він відповідав їм. Не словами. Силою. Земля під ногами тремтіла. Небо розкривалося. І в його очах тоді ще не було цієї мертвої втоми.

Потім картина змінилася. Багаття гасли. Люди відверталися. Ім’я, яке вони повторювали, ставало все тихішим. Аж поки не зникло зовсім. І він лишився сам — на тій самій скелі, тільки вже в іржавому обладунку, з очима кольору брудної води.

Оленка відсмикнула руку. Дихання зірвалося.

— Ти… тебе забули.

Велес не заперечив. Лише повільно опустив руку.

— Забули. Так. А тепер світ платить за це забуття. І я теж.

Він зробив ще один крок. Тепер стояв зовсім близько. Оленка відчувала тепло його тіла крізь холод обладунку. Відчувала, як сліди на її руці відгукуються на нього — горять яскравіше, тягнуться.

— Слухай мене уважно, Оленко, — сказав він тихо. — Сьогодні закінчується перший день. Ти вже не спиш. Ти прокинулася. І відтепер кожен наступний день буде важчим. Світ сипатиметься швидше. Люди зникатимуть. Час рватиметься. А я… я буду приходити частіше. Не тому, що хочу. Тому що мушу.

Він підняв руку й цього разу торкнувся не зап’ястя — щоки. Пальці були грубими, холодними, але дотик дивно обережним. Оленка не відсахнулася. Серце билося так сильно, що боліло в горлі.

— Ти почала прокидатися, — повторив він ще тихіше. — Не намагайся знову заснути. Це вже не спрацює. Ні для тебе. Ні для мене.

Він прибрав руку. Відступив на крок. Потім ще на один.

— Іди додому. Сьогодні більше нічого не шукай. Завтра… завтра вже буде другий день. І він прийде з кров’ю.

Він розвернувся й пішов між деревами. Не зник одразу. Йшов повільно, важко, і з кожним кроком його постать ставала менш чіткою, ніби ліс сам забирав його собі. Через десяток кроків його вже не було видно.