Розділ 6. Коли тінь дихає

До колиби Оленка повернулася вже під вечір, хоча сонце все ще висіло на небі блідою плямою. Час навколо неї збивався все частіше. Іноді стежка під ногами ставала довшою, ніж була вранці. Іноді — коротшою. Раз вона моргнула, і смерека, яка щойно стояла ліворуч, опинилася праворуч. Оленка зупинилася, заплющила очі, порахувала до двадцяти. Коли відкрила — дерево повернулося на місце. Але всередині вже нічого не було на місці.

Сліди під пов’язкою не заспокоювалися. Вони горіли рівним, наполегливим теплом, ніби під шкірою хтось повільно розгрібав вугілля. Часом тепло піднімалося вище — до плеча, до шиї, до скронь. Тоді в голові ставало тісно, а перед очима на секунду спалахували чужі картини: чорні хребти, дим від багать, люди, які падають на коліна, і голос, низький, важкий, що співає мовою, якої вона ніколи не вчила, але чомусь розуміла кожне слово.

Вона засунула засув, приставила лаву й сіла на ослін. Рушницю поклала поруч. Руки тремтіли.

— Шестий день, — прошепотіла в порожню кімнату. — У мене ще шість.

Голос прозвучав чужим.

За вікном повільно сіріло. Світло гасло не так, як завжди. Воно ніби всотувалося в землю, залишаючи після себе лише попільно-сірий сутінок. Тіні від смерек витягнулися по полонині довгими чорними пальцями й завмерли. Не колихалися. Не тремтіли. Просто лежали, як мертві.

Оленка підвелася й підійшла до вікна. Обережно відсунула віконницю.

На краю полонини, там, де стежка спускалася до лісу, стояв він.

Не ховався. Не розчинявся в тіні. Просто стояв, високий, важкий, у тому самому обладунку, і дивився на колибу. Вітер ворушив край каптура, але більше нічого навколо нього не рухалося. Навіть трава під ногами виглядала притоптаною й мертвою.

Оленка відчула, як серце вдарилося об ребра раз, другий, третій — і раптом ніби сповільнилося. Кров у жилах стала густішою. Сліди на руці спалахнули яскравіше, проступивши крізь тканину тьмяним брудним світлом.

Вона відступила від вікна.

Засув тихо клацнув.

Оленка різко обернулася. Двері залишалися зачиненими. Але засув уже був відсунутий наполовину. Лава зсунулася вбік сама.

Вона схопила рушницю.

— Не треба, — пролунало з порожнечі. Голос був тихим, але чітким. Він лунав уже не тільки в голові. Він був у кімнаті. — Я не зайду, якщо ти не захочеш. Сьогодні.

Оленка притиснула спину до дальньої стіни.

— Тоді чому ти тут?

— Бо ти кличеш.

— Я нікого не кликала.

— Кликала. Кожен раз, коли торкалася слідів. Кожен раз, коли боялася. Кожен раз, коли дивилася в темряву довше, ніж треба.

Тінь під дверима подовжилася. Повільно. Важко. Ніби хтось з іншого боку притиснувся до дерева всією вагою. Оленка чула його дихання — глибоке, нерівне, схоже на те, як дихає звір після довгої гонитви.

— Відійди, — сказала вона. Голос тремтів, але вона змусила його звучати твердо. — Я не хочу тебе бачити.

Довга пауза.

Потім:

— Добре.

Тінь відповзла. Засув сам по собі повільно повернувся на місце. Лава підсунулася назад із тихим скреготом.

Оленка видихнула. Коліна підкосилися. Вона сповзала по стіні вниз, поки не сіла на підлогу, обхопивши себе руками. Рушниця впала поруч. Сліди на передпліччі пульсували так сильно, що боліло вже в плечі.

Минуло, мабуть, з півгодини, перш ніж вона змогла підвестися. Підійшла до дверей, перевірила засув. Все на місці. Потім відсунула віконницю.

На краю полонини його вже не було.

Але трава там, де він стояв, лишилася притоптаною. І чотири глибокі борозни в землі вели від того місця в бік лісу — ніби хтось провів по ній важкими залізними пальцями.

Оленка зачинила віконницю й повернулася до осліна. Сіла. Довго дивилася на свої руки.

Під пов’язкою шкіра змінилася. Вона це відчувала навіть не дивлячись. Стала твердішою. Холоднішою. А коли вона розмотала тканину, то побачила, що темні лінії вже не просто світяться — вони почали розходитись тонкими тріщинами вбік, ніби метал тріскається від внутрішнього жару.

Оленка торкнулася однієї з тріщин кінчиком пальця.

Світ навколо на мить зупинився.

Звук власного дихання зник. Тіні на стінах застигли. Навіть пил у повітрі перестав повільно осідати. Лише всередині грудей щось важко, глухо стукнуло раз — і все повернулося.

Вона відсмикнула руку так, ніби обпеклася.

— Досить, — прошепотіла. — Досить.

Але тепло під шкірою не зникло. Воно лише стихло, ніби причаїлося.

За вікном повністю стемніло. Не так, як буває звичайної ночі. Темрява прийшла густа, важка, без зірок. Місяця не було видно взагалі. Лише десь високо над полониною час від часу спалахувало тьмяне, брудне світло — ніби далека блискавка без грому.

Оленка лягла на ліжко, не роздягаючись. Рушницю поклала поруч. Палицю — теж. Заплющила очі.

Сон не йшов.

Замість нього приходили уривки. Не сни — видіння. Вона стояла на краю тієї самої прірви, що бачила першої ночі. По той бік стояв він. Без каптура. Обличчя було чіткішим — грубі риси, шрам, очі кольору брудної води. Він простягав руку. Не зі зброєю. Просто руку.

— Ще п’ять днів, — казав він. — Або ти знайдеш. Або я зроблю те, що мушу.

Оленка хотіла відповісти, але в видінні горло стискало так, що слова не виходили. Вона лише дивилася, як його пальці майже торкаються її, і відчувала, що якщо торкнуться — вже не відпустить.

Вона різко розплющила очі.

У колибі було тихо. Але тіні на стелі повільно, дуже повільно зсувалися до центру, ніби щось велике й невидиме дихало прямо над нею.

Оленка сіла. Взяла рушницю. Притиснула приклад до плеча.

— Якщо ти ще тут, — тихо сказала в темряву, — то знай: я не зламаюся за п’ять днів. І не віддам тобі нічого. Навіть якщо світ справді розсиплеться.

Тиша була довгою.

Потім, уже майже на межі чутності, з-за дверей долетіло:

— Я знаю.

І більше нічого.

Тільки сліди на руці спалахнули яскравіше — і погасли, залишивши після себе лише глухе, важке тепло, яке вже не збиралося йти.