Розділ 5. Сліди під шкірою

Оленка не спала до ранку.

Після того, як двері зачинилися, вона ще довго стояла посеред кімнати, тримаючись за зап’ястя. Холод від його пальців не зникав. Він сидів під шкірою, як тонкий лід, який не тане. Сліди світилися вже не пульсуючи, а рівним, тьмяним світлом — ніби всередині руки хтось запалив маленьке брудне багаття і залишив його горіти.

Вона сіла на ослін, поклала рушницю поруч і довго дивилася на двері. Засув був на місці. Лава — теж. Але вона вже не вірила ні засуву, ні лаві, ні власним очам.

Коли за вікном нарешті почало сіріти, Оленка підвелася. Ноги були ватяні. У роті стояв той самий металевий присмак. Вона підійшла до відра з водою, зачерпнула пригорщу й умилася. Холодна вода трохи відігнала туман у голові, але не зняла відчуття, що під шкірою щось змінилося.

Сліди на передпліччі виглядали інакше.

Вони вже не були просто подряпинами. Шкіра навколо них потемніла до кольору старого заліза, а самі лінії стали глибшими, ніби втиснутими зсередини. Коли вона проводила пальцем, відчувала не біль, а глуху вібрацію — ніби під м’язами щось ледь чутно гуло.

Оленка швидко перев’язала руку чистою тканиною, хоча розуміла, що це вже нічого не змінить. Одяглася, взяла палицю й вийшла.

Ранок був мертвим.

Сонце стояло на небі, але світло було тьмяним, сіруватим. Трава не блищала від роси — вона виглядала прив’ялою, ніби вже кілька днів не бачила вологи. Птахи мовчали. Навіть вітер, який завжди ходив по полонині, сьогодні лише зрідка штовхав гілки, і то неохоче.

Оленка спустилася до струмка. Вода була каламутною. Не від дощу — від чогось іншого. На поверхні плавали тонкі чорні плівки, схожі на попіл. Вона не стала пити. Лише вмочила пальці й одразу відсмикнула: вода була теплою. Не від сонця. Теплою зсередини.

Вона випросталася й озирнулася.

Далеко внизу, на хуторі, не було видно жодного диму з коминів. Зазвичай о цій порі вже топили, готували їсти, виганяли худобу. Сьогодні хати стояли чорними плямами на схилі. Жодного руху.

Оленка стиснула палицю.

— Не сьогодні, — прошепотіла сама до себе. — Сьогодні я не піду туди.

Вона повернулася до колиби іншою стежкою — тією, що вела через старий ліс, де дід колись ставив пастки. Тут було темніше. Смереки стояли щільніше, їхні крони майже не пропускали світла. Під ногами хрустіло суходіл, хоча дощ ішов лише три дні тому.

На половині шляху вона зупинилася.

На стовбурі старої смереки, прямо на рівні очей, було вирізано чотири паралельні лінії. Свіжі. Смола ще не встигла застигнути. Лінії були глибокі, рівні, ніби їх зробили одним рухом важкого леза.

Оленка повільно провела пальцем по одній із них. Смола прилипла до шкіри. Тепла.

Вона різко відсмикнула руку.

Ззаду тихо хруснула гілка.

Оленка обернулася, піднявши палицю.

Між деревами стояв він.

Не так близько, як уночі. Метрів за двадцять. Каптур знову насунутий, але вона вже знала, що під ним. Обладунок тьмяно блищав у тому мізерному світлі, яке пробивалося крізь крони. Він не рухався. Просто стояв і дивився.

Оленка відчула, як серце вдарилося об ребра.

— Я сказала не приходити вдень.

Голос прозвучав хрипко, але рівно. Вона сама здивувалася, звідки взялася ця рівність.

Велес повільно нахилив голову.

— Я не приходив. Я вже був тут.

Він зробив крок уперед. Сухе листя під його ногами не зашурхотіло. Воно просто розступилося, ніби земля сама прибрала його з дороги.

— Ти вийшла. Значить, шукаєш.

— Я шукаю відповіді. Не тебе.

— Відповіді зараз тільки в мене.

Він зупинився за кілька кроків. Ближче, ніж уночі. Оленка бачила шрам на брові чіткіше. Бачила, як у куточку рота лежить тонка тріщина, ніби шкіра там давно пересохла й більше не гоїться. Очі все ті самі — виснажені, важкі.

— Що ти зробив із хутором? — тихо запитала вона. — Чому там нікого?

— Я не чіпав їх. Ще ні. Але світ уже почав сипатися. Люди відчувають. Дехто тікає. Дехто… просто забуває, як дихати в цьому повітрі.

Оленка відчула, як під пов’язкою знову розливається тепло. Сліди ніби відгукувалися на його присутність.

— Прибери це з мене, — сказала вона, піднявши руку. — Що б ти не залишив.

Велес подивився на її передпліччя. Довго. Потім повільно простягнув руку, але не торкнувся.

— Не можу. Ти вже прийняла. Коли прокинулася з кров’ю на светрі, ти відкрила двері. Тепер вони не зачиняються з мого боку.

— Тоді закрий з мого.

Він ледь помітно хмикнув. Це не був сміх. Скоріше сухий видих людини, яка дуже давно не чула нічого смішного.

— Ти ще не розумієш, що носіш. Це не мітка власності. Це уламок. Частина того, що колись було моєю силою. Твій дід ховав її. Ти її знайшла. Навіть не знаючи.

Оленка відчула, як холод повзе по спині.

— Я нічого не знаходила.

— Знайдеш. Обов’язково. Бо інакше через шість днів ти стоятимеш на краю тієї ж прірви, що й я, і вибору вже не буде.

Він зробив ще один крок. Тепер між ними лишалося менше метра. Запах від нього став густішим — мокрий камінь, попіл, щось солодке й гниле водночас. Оленка не відступила. Ноги ніби вросли в мох.

— Чому саме я? — прошепотіла вона.

Велес подивився їй в очі довго. У цьому погляді було щось, від чого хотілося відвести погляд і водночас не можна було. Втома. І ще щось глибше — майже схоже на жаль.

— Бо ти єдина, хто ще може мене почути. Інші вже сліпі. Або мертві. Або скоро будуть.

Він повільно підняв руку й цього разу все ж торкнувся її зап’ястя поверх пов’язки. Дотик був важким, холодним, але під ним одразу спалахнуло тепло. Оленка різко вдихнула. Перед очима знову майнуло щось чуже: чорні гори, дим, люди на колінах, голос, який співає чужою мовою, і біль — давній, величезний, як обвал.

Вона відсмикнула руку.

Велес не став тримати.

— Йди додому, Оленко. Сьогодні більше нічого не шукай. Завтра буде гірше. А післязавтра… післязавтра ти вже не зможеш прикидатися, що це лише погані сни.