Розділ 4. Він стоїть на порозі

Ніч тягнулася, як гнила мотузка.

Оленка не лягала. Сиділа на осліні біля дальньої стіни, двостволка на колінах, палиця притулена до стегна. Кожну годину вона вставала, підходила до дверей і слухала. Засув був на місці. Лава — теж. Але тінь під порогом то з’являлася, то зникала, ніби хтось повільно ходив туди-сюди з іншого боку.

Сліди на руці світилися вже не слабко. Вони пульсували тьмяним, брудним світлом у такт її серцю. Коли вона заплющувала очі, світло ставало яскравішим. Коли відкривала — гасло. Ніби воно жило її страхом.

Близько третьої ночі повітря в колибі різко похололо.

Не так, як буває від протягу. Холод прийшов зсередини — з підлоги, зі стін, із власних кісток. Оленка видихнула, і подих став білою хмаркою. Вогонь у печі давно згас, але зараз навіть попіл ніби всотав тепло.

Вона повільно підняла рушницю.

— Якщо ти тут… покажися нормально. Або йди геть.

Голос зірвався на шепіт. У горлі пересохло.

За дверима щось важко зітхнуло. Не людина. Більше схоже на те, як зітхає гора, коли всередині зсувається камінь.

Потім — тиша.

Довга.

Оленка вже майже вирішила, що їй здалося, коли засув сам по собі тихо клацнув.

Вона завмерла.

Засув був важкий, дубовий, її руками його не зрушити зсередини без зусилля. А зараз він повільно, з глухим скреготом, почав відсуватися. Лава, яку вона приставила, зсунулася вбік, ніби її відсунули одним пальцем.

Двері відчинилися.

На порозі стояв він.

Не тінь. Не голос у голові. Живий. Важкий. Реальний.

Високий, на голову вищий за звичайну людину. Каптур насунутий низько, але цього разу вона бачила більше. Грубі риси, висічені ніби з темного каменю. Шрам через ліву брову. Борода, в якій застрягло щось схоже на попіл. Очі — ті самі, кольору каламутної води під кригою. Виснажені. Старі. І водночас такі, від яких хотілося відвести погляд і не могла.

На ньому був той самий обладунок — важкий, іржавий, просякнутий землею й колишньою кров’ю. Від нього пахло мокрим залізом, згаслим багаттям і чимось глибшим, первісним, як запах землі після того, як її розрили звірі.

Оленка відступила на крок. Спина вдарилася об колоду.

— Не стріляй, — сказав він. Голос був низьким, хрипким, але вже не лунав усередині черепа. Він звучав звичайно. Людською мовою. — Куля мене не візьме. А тебе віддача може збити з ніг.

Рушниця тремтіла в її руках. Пальці на спусковому гачку побіліли.

— Ти… ти справжній.

— Так.

— Ти був уві сні.

— Я був скрізь, де ти мене чула.

Він зробив крок усередину. Двері за ним тихо зачинилися самі. Колиба раптом стала тіснішою. Повітря між ними загусло, ніби хтось викачав із нього кисень.

Оленка притиснула спину до стіни щільніше.

— Чого ти хочеш?

Він зупинився посеред кімнати. Подивився на її руку — на ті чотири темні лінії, що все ще слабко світилися.

— Ти вже носіш частину відповіді на шкірі. А питання я поставив ще першої ночі.

— Сім днів. Ти сказав, що світ помре.

— Не помре. Розсиплеться. Як старий мішок, у якому занадто довго носили каміння.

Він повільно зняв одну рукавицю. Під нею була рука кольору старого заліза, вкрита шрамами, які виглядали старшими за будь-які війни, про які вона чула. Пальці довгі, вузлуваті. Він підняв їх і показав на її передпліччя.

— Ці сліди — не покарання. Це мітка. Ти торкнулася того, що мало залишитися забутим. А тепер воно торкається тебе у відповідь.

Оленка відчула, як під шкірою знову розлилося те саме чуже тепло. Сліди спалахнули яскравіше. Вона різко вдихнула.

— Прибери це.

— Не можу. Ти вже всередині.

Він зробив ще один крок. Тепер між ними лишалося менше двох метрів. Оленка підняла рушницю вище, навівши на груди.

— Стій.

Він зупинився. Голова трохи нахилилася вбік, ніби він розглядає щось цікаве й водночас сумне.

— Ти боїшся. Це добре. Страх тримає людей живими довше, ніж хоробрість. Але ти вже не зовсім людина, Оленко. Не після того, як я торкнувся тебе уві сні. І не після того, як ти прокинулася з моєю кров’ю під нігтями.

Вона глянула на свої руки. Під нігтями справді була темна смуга. Вона не помічала раніше.

— Що ти зі мною зробив?

— Нічого такого, чого ти сама не відкрила. Твій дід знав. Він ховав зброю не від людей. Він ховав її від мене. І від того, що йде слідом.

Оленка відчула, як коліна стають ватними. Дід Тарас. Старий, мовчазний, який ніколи не розповідав казок, але іноді подовгу сидів біля вогню й дивився в полум’я так, ніби бачив там щось інше.

— Де він? — тихо запитала вона. — Дід. Куди він подівся минулої зими?

Велес мовчав кілька секунд. Потім відповів просто:

— Він пішов раніше, ніж мав. Бо зрозумів, що не втримає.

Оленка різко видохнула. Рушниця трохи опустилася.

— Ти його…

— Ні. Я не чіпав його. Він сам відкрив двері, які краще було тримати зачиненими. А тепер ці двері відчинені й для тебе.

Він знову зробив крок. Оленка вже не підняла зброю. Сили наче витекли. Холод від нього добирався до шкіри навіть через одяг.

— Слухай уважно, — сказав він тихіше. — У тебе залишилося шість днів. Не сім. Ти вже витратила один, поки тікала від власних тіней. Якщо до кінця цього тижня ти не знайдеш те, що сховав дід, світ навколо почне сипатися швидше. Люди зникатимуть. Час рватиметься. А я… я буду змушений зробити те, для чого мене колись створили.

— Що саме?

Він подивився їй прямо в очі. У цьому погляді не було злості. Була втома. Важка, давня, така, від якої хотілося відвести погляд і водночас не можна було.

— Зупинити гниття. Навіть якщо для цього доведеться спалити все, що ще тримається.

Оленка ковтнула повітря.

— А якщо я знайду?

— Тоді, можливо, у нас з’явиться вибір. Поки що його немає.

Він повільно простягнув руку — ту, без рукавиці — і торкнувся її зап’ястя просто над слідами. Дотик був холодним, важким, але не болючим. Під пальцями спалахнуло тепло, яке розлилося вгору по руці до самого серця. Оленка здригнулася. Перед очима на мить майнуло щось чуже: високі чорні гори, люди на колінах, дим від багать, голос, який співає мовою, якої вона ніколи не чула.