Розділ 3. Слід

Ранок не прийшов одразу.

Спочатку була лише сіра напівтемрява, в якій тіні на стінах колиби ще довго не хотіли лягати на місце. Оленка сиділа на осліні, обхопивши себе руками, і дивилася, як одна з них — довга, тонка, схожа на пазур — повільно сповзає по колоді вниз, ніби шукає, куди подітися. Коли сонце нарешті пробилося крізь віконницю, тінь здригнулася й розчинилася, але Оленка вже не була певна, що це був лише сон.

Рука пекла. Під новою пов’язкою сліди не загоїлися. Навпаки — шкіра навколо них потемніла, стала твердішою, ніби дерево починає кам’яніти. Коли вона торкалася пальцями, відчувала не біль, а глухе тепло, яке розливалося вгору до плеча й далі, до горла. Іноді здавалося, що під шкірою щось ледь помітно пульсує в такт власному серцю.

Вона вийшла на подвір’я.

Полонина виглядала спокійною, але повітря знову пахло іржею. Сонце стояло високо, проте світло було тьмяним, ніби хтось натягнув на небо тонку сіру плівку. Тіні від смерек лягали гостріше, ніж мали б. Оленка примружилася й зробила кілька кроків убік. Тінь від її власного тіла рухнулася із запізненням — на якусь частку секунди пізніше, ніж мала.

Вона завмерла.

Підняла руку. Тінь на землі підняла руку на мить пізніше. Оленка різко опустила. Тінь повторила рух із тією ж затримкою. Холод пробіг по спині.

— Що за чортівня… — прошепотіла вона.

Голос знову прозвучав глухо, ніби гори навмисне глушили його.

Оленка швидко повернулася до колиби, схопила палицю й двостволку. Треба було піти до людей. До нижнього хутора. До когось живого, хто скаже, що вона марить, що це просто втома й поганий сон. Хто подивиться на її руку й скаже: «Подряпини. Від гілок. Іди додому, дівко».

Вона спускалася стежкою швидко, майже бігла. Каміння під ногами ковзало. Кілька разів здавалося, що час навколо неї збивається з ритму — птах у повітрі застигав на мить із розкритими крилами, крапля роси на павутинні довго не падала, а лише тремтіла. Потім усе знову рухалося, ніби хтось відпускав пружину.

На хуторі було тихо.

Занадто тихо для середини дня. Зазвичай тут чути було голоси, брязкіт посуду, гавкіт собак. Сьогодні лише вітер шарудів у траві. Оленка постукала в перші двері. Ніхто не відкрив. У другі — теж. У третіх хтось був: за вікном майнула тінь, але двері лишилися зачиненими. Вона гукнула:

— Тітко Маріє? Це я, Оленка!

Тиша.

Тільки десь далеко, у лісі, глухо тріснула гілка.

Оленка обійшла хату. На задньому подвір’ї біля криниці стояв перекинутий дерев’яний цебрик. Вода розлилася калюжею, але вже майже висохла, хоча ранок був вологий. На землі біля криниці — свіжі сліди чобіт. Великі. Важкі. І поруч — чотири паралельні подряпини в м’якій землі, ніби хтось провів по ній залізними пальцями.

Вона різко випросталася.

Повітря стало густішим. Сонце знову вицвіло. Тіні від хат витягнулися вбік, хоча сонце стояло майже в зеніті. Оленка повільно відступила. Серце калатало так сильно, що вона чула його у вухах.

— Ти вже бачиш, — пролунало прямо за спиною.

Голос був низьким, хрипким, знайомим до болю. Той самий, що лунав у черепі вночі.

Оленка різко обернулася, піднявши двостволку.

Його не було.

Порожнє подвір’я. Перекинутий цебрик. Тіні, які знову рухалися не в такт.

Але запах лишився — мокрий камінь, згасле багаття, щось солодкувато-гнилісне.

Вона повільно опустила рушницю. Руки тремтіли.

— Де ти? — прошепотіла.

Відповіді не було. Лише вітер трохи сильніше штовхнув гілки старої яблуні, і тінь від неї на мить набула обрисів високої постаті в каптурі. Потім знову стала звичайною.

Оленка розвернулася й майже бігом кинулася назад до стежки. Треба було повернутися до колиби. Там хоч стіни. Там хоч засув. Там хоч щось знайоме.

Піднімалася вона вже не так швидко. Ноги важчали. Кілька разів світ навколо неї ніби «підвисав» — звук власних кроків запізнювався, листя на деревах застигало в повітрі, а потім різко падало все разом. Оленка зупинялася, заплющувала очі, рахувала до десяти. Коли відкривала — світ знову рухався правильно. Але щоразу на одну-дві секунди довше.

Біля старого хреста, де вчора знайшла мертву Ярку, вона знову зупинилася.

Гілля, яким вона накрила вівцю, було розкидане. Тіла не було. Лише чотири глибокі борозни в землі, що вели в бік лісу, і слабкий запах іржі.

Оленка стиснула палицю так сильно, що кора врізалася в долоню.

— Чого ти хочеш від мене? — голос зірвався на шепіт. — Чому саме я?

Тиша. Тільки десь високо над головою промайнула тінь — занадто велика для птаха, занадто швидка для хмари.

Вона дійшла до колиби вже під вечір. Сонце сідало, але світло все ще було блідим. Тіні витягнулися по землі, як чорні нитки. Оленка засунула засув, приставила до дверей важку лаву й сіла на ослін, тримаючи двостволку на колінах.

Рука під пов’язкою пульсувала сильніше.

Вона розмотала тканину. Сліди вже не виглядали як подряпини. Шкіра навколо них потемніла до кольору старого заліза. Самі лінії світилися слабким, брудним світлом, яке то спалахувало, то гасло в такт її диханню. Оленка торкнулася пальцем — і світ навколо на мить став тихішим. Звуки за вікном приглушилися. Тіні на стінах зупинилися.

Потім усе повернулося.

Вона відсмикнула руку.

За вікном щось важке пройшло повз колибу. Не кроки — скоріше відчуття тиску, ніби повітря стало щільнішим. Оленка підняла рушницю, навівши на двері. Пальці на спусковому гачку тремтіли.

Тиша.

Довга. Густа.

Потім — голос. Не з повітря. Знову зсередини черепа. Тихіший, ніж уві сні, але чіткіший.

— Ти почала прокидатися, дівчино.

Оленка різко встала.

— Покажися!

Ніхто не відповів. Але тінь під дверима — вузька смужка темряви між порогом і підлогою — повільно, дуже повільно подовжилася всередину кімнати. Ніби хтось стояв з іншого боку й дивився.

Оленка відступила до дальньої стіни. Серце билося так, що боліло в горлі.

Тінь зупинилася. Зависла. Потім так само повільно відповзла назад.