Розділ 2. Перший сон — він

Оленка сиділа на краю ліжка ще довго після того, як кров перестала текти.

Чотири рівних сліди на передпліччі вже не кровоточили так сильно — шкіра навколо них почервоніла, набрякла, а самі подряпини виглядали так, ніби їх зробили не кігті, а гарячі залізні пластини. Вона обережно промила руку холодною водою з відра, перев’язала чистим шматком полотна, який знайшла в дідівській скрині, і сіла знову. Серце все ще билося нерівно. У роті стояв металевий присмак.

За вікном ранок був звичайним. Сонце піднялося вище, тіні від смерек стали коротшими. На подвір’ї тихо дзвенів дзвіночок цапа. Десь унизу, біля струмка, чути було голоси сусідів — жінки сварилися через молоко, чоловіки сміялися. Звичайне життя. Звичайні Карпати.

Але всередині колиби повітря ніби загусло.

Оленка підняла руку й ще раз подивилася на пов’язку. Під тканиною пекло. Не просто біль — щось глибше, ніби під шкірою щось рухалося, тягнулося тонкими нитками до кісток. Вона стиснула зуби й прошепотіла:

— Це просто подряпини. Від гілок. Або від сну. Люди іноді дряпають себе уві сні.

Голос прозвучав непереконливо навіть для неї самої.

Вона встала, навшпиньках підійшла до вікна й обережно відсунула віконницю. Світло вдарило в очі. Полонина лежала спокійна, зелена, з рідкими білими клаптями туману в низинах. Нічого дивного. Нічого страшного. Тільки далекий гуркіт, схожий на грім, хоча небо було чистим.

Оленка швидко одяглася. Светра з дірками викинула в кут — дивитися на нього не могла. Натягнула стару дідівську сорочку, важкі штани, знову ті самі брудні чоботи. Палицю взяла з собою. Двостволку теж — на всяк випадок. Руки тремтіли, коли вона перевіряла, чи заряджена.

Ярка так і не знайшлася.

Вона вийшла з колиби й довго стояла на порозі, вдихаючи повітря. Запах змінився. Тепер у ньому майже не було хвої. Замість цього — той самий металевий присмак, тільки слабший, ніби хтось розчинив іржу в росі.

Оленка пішла шукати вівцю. Не тому, що дуже хотіла її знайти. Просто треба було рухатися. Стояти на місці означало слухати, як у голові повторюється той голос:

*Через сім днів.*

Вона продиралася крізь молодняк, спускалася до струмка, піднімалася знову. Кликала Ярку. Голос лунав глухо, ніби гори навмисне ковтали звук. Двічі їй здалося, що хтось іде слідом — хрускіт гілки, шелест листя не в такт вітру. Вона різко оберталася. Нікого.

Близько полудня вона знайшла вівцю.

Ярка стояла біля старого кам’яного хреста на краю полонини. Стояла нерухомо, голову низько опустивши. Коли Оленка підійшла ближче, то побачила, що очі в тварини каламутні, білі. Вівця дихала рідко, важко. На шиї, там, де мав бути дзвіночок, темніла дивна мітка — чотири паралельні лінії, ніби від тих самих кігтів.

Оленка присіла.

— Ярко… що з тобою?

Вівця повільно повернула голову. Погляд був порожнім. Потім тварина зробила крок убік і просто впала на бік. Груди кілька разів здригнулися — і все. Більше не дихала.

Оленка сиділа поруч ще хвилин десять, дивлячись на мертву вівцю. У грудях піднялося щось холодне й важке. Не жаль. Страх. Той самий, що був уві сні, тільки тепер він сидів уже не в голові, а під шкірою.

Вона не стала закопувати Ярку. Просто накрила гіллям і пішла геть швидше, ніж планувала.

До колиби повернулася вже під вечір. Сонце знову вицвіло — стало блідим, майже білим. Тіні від дерев витягнулися неприродно довго, хоча до заходу ще було далеко. Оленка засунула засув, сіла на ослін і довго дивилася на свої руки.

Пов’язка просякла кров’ю.

Вона змінила її. Під тканиною сліди не загоїлися. Навпаки — краї потемніли, ніби шкіра навколо них почала відмирати. Оленка торкнулася пальцем. Біль був гострим, але короткочасним. Потім прийшло тепло. Дивне, чуже тепло, яке розливалося вгору по руці до плеча.

Вона лягла, не роздягаючись.

Сон прийшов одразу.

Цього разу вона стояла не на Окопах. Вона стояла всередині колиби. Тільки колиба була більшою, темнішою, стеля губилася десь високо в чорноті. Вогонь у печі горів синім. Тіні на стінах рухалися самі по собі — повільно, важко, ніби хтось дихав за ними.

Він сидів на осліні навпроти.

Без каптура. Обличчя все ще було нечітким, ніби зітканим із диму й попелу, але очі вона бачила добре. Колір брудної води під кригою. Виснажені. Старі.

— Ти шукала мене, — сказав він. Голос знову відгукувався всередині черепа, але вже тихіше. — Навіть не усвідомлюючи.

Оленка хотіла відступити, але ноги знову не слухалися.

— Хто ти?

Він не відповів одразу. Підняв руку — ту саму, в залізній рукавиці — і повільно зняв її. Під металом була шкіра кольору старого заліза, вкрита шрамами. Пальці довгі, вузлуваті.

— Я той, кого ваші діди ще пам’ятали. А ви вже ні.

Він встав. Зробив крок. Простір між ними знову стиснувся, ніби кімната стиснулася разом із ним. Тепер він стояв зовсім близько. Від нього пахло мокрим каменем, згаслим вогнищем і чимось солодкувато-гнилісним, як від землі після довгої зими.

— Ти відчуваєш, як світ тріщить? — запитав він тихо. — Не в голові. Під ногами. У повітрі. У крові.

Оленка змусила себе відповісти:

— Це сон.

— Ні. Сон — це коли ти прокидаєшся і все зникає. А ти прокидаєшся з моїми слідами на шкірі.

Він підняв руку й обережно, майже ніжно, торкнувся її забинтованого передпліччя. Тканина розійшлася сама. Чотири сліди засвітилися тьмяним, брудним світлом. Біль не прийшов. Прийшло тепло. Глибоке, тяжке, ніби хтось вливав у вени розплавлений метал.

Оленка не могла відвести погляду від його очей.

— Що ти хочеш? — прошепотіла вона.

— Щоб ти вижила. Хоча б ці сім днів. А далі… далі подивимося, чи вистачить у тебе сили дивитися правді в обличчя.

Він нахилився ближче. Його дихання торкнулося її щоки — холодне, як вітер з високогір’я.

— Не шукай мене вдень. Я прийду сам. Коли буде потрібно.

Потім він просто зник. Не відійшов — розчинився, ніби тінь, яку розігнало світло.