Розділ 4. Другий сон

Назад до колиби Оленка майже бігла.

Туман підганяв її в спину холодною, вологою долонею, розпливаючись між стовбурами смерек. Кожен покручений виворотень здавався причаєним звіром, кожен тріск сухої гілки під власним чоботом — кроком того, хто йде слідом. Серце калатало десь у горлі, перекриваючи дихання. Поранена рука під брудним бинтом палала тупим, глибоким болем, ніби під шкіру загнали іржаву дріт, який повільно розпечувався з кожним хвилиною.

Вона влетіла в хату, загримнула важкими дверима й із силою опустила дубовий засув. Руки тремтіли так, що вона ледь влучила загартованим залізом у пази. Лише після цього Оленка зігнулася навпіл, спираючись долонями в коліна, і жадібно, зі свистом ковтнула холодне повітря колиби.

Рука під тканиною пульсувала в такт прискореному пульсу. Дівчина підійшла до замиленого, потемнілого дзеркала над рукомийником. Зі скла на неї дивилася чужа людина — зблідла, з дикими, розширеними зіницями та запеченими губами. Срібний перстень на її пальці повністю втратив блиск, укрившись сірим, жирним нальотом, схожим на кіптяву від свічки.

Надворі була лише четверта година дня, але в хаті стрімко темніло. Світло за вікном не просто гасло — воно ставало брудно-сірим, позбавленим об'єму та теплоти. Телефон на столі залишався мертвим шматком пластику. Мережі не було вже кілька днів. Любомир не повертався. Полонина замовкла — навіть вівці внизу, біля кошари, перестали блеяти, збившись у тісну, нерухому купу.

Втома обрушилася раптово й нещадно. Це була не звичайна фізична утома після важкої дороги — це була свинцева, чужорідна важкість, ніби у вени влили розплавлений свинець. Оленка намагалася боротися: набризкала на обличчя крижаної води з відра, до болю вщипнула себе за шию. Марно. Ноги підкосилися. Вона ледве дійшла до ліжка й впала на ліжник, навіть не знявши брудної куртки й важких черевиків.

Сон забрав її миттєво, мов провалля.

Цього разу вона була не на скелях Окопів.

Вона знаходилася у власній колибі.

Усе навколо виглядало лякаючо буденно: розсохлий комод у кутку, дідівська двостволка на цвяхах над головою, тріснутий кухонний стіл із насипаними патронами. Але світло було іншим — застійним, сутінковим, ніби час усередині приміщення зупинився.

А біля замкнених дверей хтось стояв.

Це вже не був безформний силует у тумані й не велетень у кутих обладунках із першого марення. Постать набула виразніших, людських контурів, але від цього стала лише моторошнішою.

Високий, важкий чоловік. Його обличчя здавалося висіченим із сухої, почорнілої від часу деревини — жорсткі вилиці, глибокі зморшки біля вуст, шкіра бліда й виснажена. Чорне, засмальцьоване волосся висіло пасмами, просякнуте трісками та сухою хвоею. Він був убраний у старий, затертий шкіряний кафтан із витертими ліктями, вкритий шаром сухого болота, і важкі, підковані залізом чоботи.

Але найгіршим були очі. Колір брудного, мутного мулу під товстим шаром річкового льоду. В них не було люті чи безумства — лише якась прадавня, байдужа й важка втому.

Він не робив кроків, але раптом опинився ближче. Повітря між ними вмить вихолонуло — з рота Оленки вирвалася струминна біла пара.

— Ти знову ходила на хребет, дівчино, — його голос лунав у тиші кімнати. Низький, глухий, із дивними, застарілими наголосами. — Шукаєш те, чого не знаєш. Чи намагаєшся переконати себе, що це лише хвороба вашого лісу?

Оленка хотіла схопитися, відсахнутися до стіни, але тіло не слухалося. Вона лежала непорушно, відчуваючи, як холод від підлоги проникає крізь одяг. Дошки під ногами чужинця тихо рипіли, і з-під них, крізь щілини, повільно виповзали сухі, тонкі корінці смерек, розростаючись по мостинах.

— Хто ти?.. — витиснула вона з себе, відчуваючи, як пересохло в горлі. — Чого ти хочеш від цієї хати?

Чоловік зупинився біля самого ліжка. Запах заліза, плісняви та згаслого багаття став майже нестерпним. Він повільно нахилився нижче.

— Твій дід знав, що цей день настане, — промовив він, і його подих віддавав холодом. — Він забрав з Окопів те, що тримало рівновагу. Закрив. Заховав під дерево. Але замок іржавіє, дівчино. Світ розсипається не тому, що я цього хочу. А тому, що він зносився.

Він простягнув руку — суху, з брудними нігтями й глибоким, темним шрамом на зап'ясті, схожим на закручений вузол. Його пальці наблизилися до її обличчя, але не торкнулися шкіри. Навіть на відстані кількох сантиметрів Оленка відчула цей дотик як крижаний, пекучий протяг.

— У тебе лишилося п'ять днів, — прошепотів він. — Знайди те, що продав або сховав Тарас. Інакше ці гори просто згорнуться, як сухий листок у вогні. I ти згориш разом із ними.

Оленка прокинулася без крику. Вона просто різко сіла на ліжку, важко й часто ковтаючи вологе повітря колиби.

У кімнаті панувала непроглядна темрява. Годинник на підвіконні цокав рівно й байдуже. Старий екран телефона підказвав: 23:45.

Дівчина сиділа непорушно, тримаючись рукою за груди, де шалено билося серце. Ліва щока — та, біля якої уві сні зупинилася рука істоти — заніміла. Біль був глухим, ніби після тривалого перебування на лютому морозі.

Тремтячими пальцями вона намацала на столі сірники й запалила гасову лампу. Тьмяне, жовте світло вихопило з темряви стіни хати.

Оленка піднесла лампу до дзеркала.

Шкіра на лівій щоці була неприродно блідою, вкритою дрібними червоними судинками — як при легкому обмороженні. Вона провели пальцями по щоці: шкіра була холодною, позбавленою чутливості.

А за стіною колиби, в повній нічній тиші Полонини, щось важко переступило по вогкому гравію. Одноразовий, глухий крок. Потім другий. Хтось повільно обходив хату по колу, перевіряючи міцність старих смерекових колод.

Оленка сповзла з ліжка, повільно підійшла до стіни й зняла з цвяхів дідівську двостволку. Затвором вона намагалася не клацати. Притиснувшись спиною до шорстких брусів, вона стояла в темряві, слухаючи, як за вікном рипить під чиєюсь вагою сира земля.