Розділ 3. Хребет Окопів

Червень у Карпатах зазвичай пахне парним молоком, розігрітою чебрецевою травою та солодким смерековим смолоскипом. Але цього року літо здавалося змарнілим, бракованим. Повітря стояло важке, вологе, позбавлене живої свіжості.

Оленка закинула на плече стару брезентову сумку діда Тараса. Всередині побрязкували ніж із широким лезом, тріснута фляга з водою й скибка черствого хліба. Поранене передпліччя не просто боліло — воно нило тупо, пульсуюче, віддаючи в лікоть із кожним ударом серця. Бинт під рукавом светра вже затвердів, узявшись коричневою кіркою.

Двостволку вона з собою не взяла. Виходити з рушницею на відкритий хребет серед дня — означало привернути увагу сусідів або єгерів, які й так вже були натягнуті, мов струни. У кишеню куртки вона запхала лише чотири важкі латунні гільзи з вовчою картеччю. Вони приємно й холодно відтягували тканину, даючи ілюзію хоч якогось захисту.

Вона мусила бачити Окопи сама. Не через перекази Любомира, не через дитячі спогади про дідові застереження, а власне.

Стежка вгору починалася одразу за кошарою. Трава тут була прим’ята — Любомир пішов праворуч, у бік дальньої вирубки. Оленка повернула ліворуч, де схил ставав крутішим, а смереки — кремезнішими й темнішими. Що вище вона піднімалася, то виразнішим ставав той самий smell, який ударив їй у ніс ще минулого вечора: суміш іржі, вогкої плісняви й чогось солодкуватого, наче застояна річкова вода.

Туман не розсіювався від денного світла. Напаки, він виповзав із ярів, мов сивий вологий кисіль. Сірий, густий, він ковтав стовбури дерев за десять кроків від дівчини. Коріння старих смерек випиналося з-під землі, нагадуючи застиглих, покручених змій.

За дві години важкого підйому Оленка не почула жодного звуку. Ліс занімів. Навіть дрібні шишкарі й синиці, які зазвичай цокотять у верхівках, зникли. Чути було лише її власне рване дихання та шурхіт дрібного каміння, що вилітало з-під зношених черевиків.

Нарешті ліс витончився, і дівчина вийшла на кам’янисту лисину перед Хребтом Окопів. Вона зупинилася, спираючись долонями на коліна, намагаючись змусити легені працювати рівно.

Скелі виглядали спотвореними.

Величезний гранітний вистрій, який місцеві століттями називали Розколотим Пальцем, виглядав так, ніби по ньому вдарив велетенський залізний обух. Тріщина завширшки в людську руку йшла від самої вершини скелі вниз, до коріння. Краї розколу були чорними, обпаленими — але не вогнем, а чимось, що лишило по собі кіптяву зі смаком мокрого попелу.

Оленка повільно підійшла ближче. Серце в грудях калатало так сильно, що біль у пораненій руці став майже нестерпним. Срібний перстень на пальці знову почав нагріватися — сухим, невидимим жаром.

Вона простягнула руку, намагаючись торкнутися обпаленого граніту, коли позаду, в гущавині туману, тріснула товста гілка. Звук був коротким і важким. Так ламається сухий стовбур під вагою чогось масивного.

Оленка миттєво розвернулася. Пальці самі вчепилися в руків’я ножа в сумці, але вона навіть не витягла його — від страху перехопило подих.

— Любомир?.. — витиснула вона з сухого горла. Голос прозвучав жалюгідно й тихо.

Відповіддю була суцільна тиша.

Але туман між двома старий смереками почав міняти форму. Він не розсіювався — він згущувався в суцільну, важку площину. З цієї сірої маси вималювався силует. Високий, неприродно широкий у плечах, монументальний.

Оленка відступала крок за кроком, поки її спина не вперлася в холодний, шорсткий граніт Розколотого Пальця. Холод скелі пропек сорочку, але попереду було дещо гірше.

Постать не робила кроків. Вона просто стояла на межі туману, але повітря навколо неї викривлялося. Запах заліза й розвороченої землі став таким насиченим, що в роті з’явився виразний металевий присмак, а на очах виступили сльози.

З-під темного глибокого каптура на неї дивилися два ока. Без зіниць, без білків — лише колір брудного, злежалого снігу або мутної води під кригою.

Постать повільно підняла рукавицю. Закований у темний метал палець вказав прямо на її груди.

— Шостий день… — прошепотіли дерева навколо.

Це не був людський голос. Звук складався з рипіння сухого коріння під землею, шелесту мертвої хвої та тихого гуркоту дрібного каміння, що сипалося зі скелі. Звук резонував прямо в скронях дівчини, викликаючи нудоту.

Оленка заніміла. Вона стиснула губи, щоб не закричати від дикого, тваринного жаху, який скував ноги. Вона не кидала викликів, не робила випадів — вона просто намагалася дихати, відчуваючи, як холодний піт стікає по хребту.

Тінь почала розчинятися. Вона не пішла геть — просто знову стала частиною сірого, сирого туману, залишивши по собі лише сморід згаслого багаття та дрібну, ледь помітну вібрацію під ногами.

Оленка сповзла по скелі на коліна, важко й часто ковтаючи повітря. Пальці тремтіли так, що вона не могла витягнути руку з сумки.

Це не був сон. Це не була лісова омана чи виснаження.

Щось важке, древнє й нещадне вийшло з-під скель. І воно точно знало, хто вона така.

Дівчина з силою піднялася на ноги, спираючись на скелю. На пораненій руці бинт знову просочився свіжим темним кружляком крові.

Вона подивилася на розколоту вершину Окопів, потім — углиб туманного лісу, де щойно стояв той жах. Відчуття дикого страху повільно поступалося місцем іншому — важкому, тупому розумінню: тікати немає куди. Гори не захистять.

Оленка розвернулася й, кульгаючи від втоми, рушила вниз до колиби. Попереду була ніч, і вона знала, що ця ніч спокійною не буде.