Розділ 2. Перша кров

Кров була справжньою. Густа, темно-вишнева, вона повільно просочувала сіру вовну светра й капала на підлогу. Крапля впала на суху соснову мостину, де де декілька секунд розпливалася, а потім застрягла між річними кільцями дерева.

Оленка не закричала. Жах був надто глибоким, щоб вийти через голос, він просто перекрив дихання, затиснувши легені в лещата.

Дівчина сиділа непорушно, затиснувши рану долонею лівої руки. Під пальцями відчувалося, як дрижить гаряче, розігріте переляком тіло, і як крізь розірвані тканини м'язів пульсує біль. Вона повільно сповзла спиною по шорсткій, засмальцьованій стіні з колод і сіла на холодну підлогу, підтягнувши коліна до грудей.

Колиба діда Тараса, де кожен куток був знайомий з дитинства — де під стелею роками сохли в'язки материнки та зв'язки часнику, а біля печі стояв його улюблений низький ослінчик — раптом стала чужою. Повітря здавалося чужим. Побутові предмети — іржава чавунна сковорода на запічку, розсохла діжка для води, ліхтар на цвяху — втратили свою звичну теплоту. Вони виглядали як декорації, які ось-ось розсиплються на попіл.

— Це не може бути справжнім… — прошепотіла вона в тишу.

Але чотири паралельні сліди на передпліччі не були маренням. Вони пекли так, ніби шкіру проорав заржавілий леміш від плуга.

Наборкавшись, дівчина підтягнулася до старого дерев'яного столу. Зубами й однією рукою вона розірвала чисту простирадлу, яку дід завжди тримав у скрині на випадок, якщо хтось із худоби травмується. Вона промила рану холодною водою з відра — вода була так само залізистою на смак, як і ранковий туман — і міцно забинтувала руку. Суха тканина швидко взялася плямами, але кровотеча сповільнилася.

Коли перев’язка була закінчена, Оленка підійшла до вікна.

Ранкове сонце, яке декілька хвилин тому здавалося золотим, знову згасло за ватяною плівкою туману. Туман не танув під променями. Він повз із боку Окопів — важкий, сивий, просочений вологістю й димом, зсуваючись у низини між смереками. Він стояв перед вікном суцільною, живою стіною, ніби чекав, поки вона зробить помилку й вийде надвір.

— Сім днів… — тихо повторила вона, торкаючись пальцями срібного персня. Метал більше не пек, але залишався неприродно теплим.

Раптом із боку подвір'я почулися кроки. Вони не були безшумними — хтось важко ступав по вогкому гравію, човгаючи чобітьми.

Оленка здригнулася. Вона вмить розвернулася, схопила з цвяхів над ліжком дідову двостволку, відтягнула важкий затвор і загнала в стволи два патрони з крупною картеччю. Клацання затвора в тихій колибі прозвучало мов постріл.

Двері з рипом відчинилися.

На порозі стояв Любомир — місцевий єгер. Людина висока, сухоребра, з обличчям, поритим глибокими зморшками від вічного карпатського вітру. На ньому був брудний затертий ватник, а через плече висів старий карабін.

Він ступив через поріг, зупинився й одразу опустив погляд на зброю в руках дівчини, а потім — на її забинтовану руку, крізь яку вже проступала кров.

— Олю? — Любомир повільно закрив двері за собою, озираючись по темних кутках колиби. Його очі звузилися. — Ти чого з рушницею? І що це з рукою?

Оленка не опустила стволи. Вона відчувала, як тремтять її руки під вагою старого металу, але змусила себе дивитися йому прямо в очі.

— Ожина, — коротко кинула вона. Голос прозвучав сухо й надтріснуто. — Зачепилася за кущ, коли шукала ярку.

Любомир довго мовчав. Його важкий погляд затримався на бинтах, потім на її зблідлому обличчі. Він був досвідченим мисливцем і чудово знав, як виглядають порізи від ожини. Це не були розриви від колючок.

Однак він не став сперечатися. Зітхнувши, єгер зняв із голови потерту кепку й витер піт із лисини.

— Ожина, кажеш… — він покрутив головою й підійшов до столу, не звертаючи уваги на націлену на нього зброю. — Зла якась ожина на Полонині пішла. На нижньому хуторі вночі три коні загризли. Породисті, Степанові.

Оленка поволі опустила стволи двостволки вниз, але затискачі не зняла.

— Вовки? — запитала вона.

— Якби ж вовки… — Любомир плюнув на долівку. — Вовк м'ясо їсть. А цих просто перерізали. Горла розірвані від вуха до вуха, туші цілі, а крові в жилах — ані краплі. Наче випив хтось. Та й сліди навколо… Не звірині то сліди, Олю. Чоботи важкі, підковані залізом. Тільки от кроки переходять у нікуди. Йдуть-йдуть по багнюці — і обриваються, ніби людина в повітря злетіла.

Він замовк, вслухаючись у тишу за стінами колиби. За вікном туман ставав дедалі густішим.

— А ще… з Окопів гул іде, — тихо додав єгер, опустивши очі. — Дорофій зранку ходив по дрова, каже, земля під ногами дрижить. Ніби в глибині скелі хтось величезним млином зерно меле. Не ходила б ти туди, Олю. Дід твій недарма казав, що ті місця прокляті ще з часів, коли австріяки там траншеї копали.

— Дід багато чого казав, — пробурмотіла вона, відвертаючись до вікна.

— Він розумний був чоловік, — жорстко відрізав Любомир. — І ти його слухай, бо накликаєш біду на весь хутір. Я піду. Якщо щось треба буде — клич. Але двері на ніч зачиняй на два засуви.

Коли єгер пішов і звуки його кроків остаточно розчинилися в тумані, Оленка повільно опустилася на ослін.

Вона витягла з кишені куртки пачка патронів, висипала їх на дерев’яну стільницю. Важкі, латунні гільзи зі стукотом розкотилися по дереву. Вона відрахувала двадцять штук — усе, що лишилося в хаті від діда.

На стіні біля дверей висів старий настінний календар із зображенням Карпат. Оленка підійшла до нього, взяла шматок вугілля з печі й великим хрестом перекреслила сьогоднішній день.

Залишилося шість.