Розділ 1. Смак заліза

Карпати вміють мовчати по-різному.
Влітку їхня тиша дзвенить — цикади, ґедзі, шелест високої трави. Взимку вона глуха: сніг забиває вуха, і здається, ніби весь світ заснув під важкою ковдрою.
Сьогодні гори замовкли інакше. Це була тиша перед ударом. Важка, липка, як застигла смола.
Оленка зупинилася на кам’янистому схилі, важко спираючись на березову палицю. Легені пекли. Чоботи грузли в мокрому моху, пальці на ногах давно вже нічого не відчували.
Ярка — дворічна ялова вівця зі здертим вухом — зникла ще вранці. Оленка шукала її понад дві години, продираючись крізь молодий гущак. Тепер вівця вже не мала значення.
Вона витерла піт тильною стороною долоні й підняла голову.
Повітря змінилося. Більше не пахло хвоєю чи прілим листям. Пахло грозою, якої не було на небі, і чимось різким, металевим — ніби хтось розсипав іржаву тирсу по розпеченому каменю. Гіркота осіла на язиці.
Сонце не сховалося за хмари. Воно просто вицвіло — стало блідою маслянистою плямою за сірою плівкою. Тіні від смерек раптом витягнулися, стали гострими й чорними, мов леза, встромлені в землю.
— Що за чортівня… — прошепотіла Оленка.
Власний голос прозвучав чуже і плоско. Тиша миттєво його проковтнула.
Вона міцніше стиснула палицю — кора врізалася в долоню — і швидко пішла вниз, до колиби.
Колиба діда Тараса стояла на самому краю полонини. Стара, трохи перекошена, з почорнілим ґонтом. Дід склав її ще за сосовських часів із товстих смерекових колод. Зазвичай тут пахло чебрецем, м’ятою, димом і бринзою. Сьогодні запах не заспокоював.
Оленка заскочила всередину і з гуркотом засунула дубовий засув. Передчуття не зникло. Воно сиділо між ребрами холодною голкою.
Вона не ввімкнула лампочку. У напівтемряві скинула чоботи, навіть не розшнуровуючи, і важко опустилася на ослін, накритий старим ліжником.
Над головою на цвяхах висіла дідівська двостволка — стара ІЖ-58 з витертими до білого стволами. Оленка глянула на неї, потім на свою руку. На середньому пальці тьмяно блищав простий срібний перстень без каменя — єдине, що лишилося від матері. Метал був гарячим. Майже пік.
Втома накрила раптово, як важке ряднó.
Сон прийшов одразу. Не м’який — глухий, мов удар обухом.
Вона стояла на вершині Окопів.
У реальності це був просто хребет із залишками окопів Першої світової. Уві сні вершина була розколота навпіл — ніби величезний клин розітнув скелю до самого низу.
З тріщини піднімався густий сморід: попіл, тухла вода і щось солодко-гниле. Небо крутилося багрово-чорною вирвою. У смоляних хмарах спалахували німі блискавки.
Вітер рвав сорочку, але холоду вона не відчувала. Тільки жах.
На іншому боці прірви стояв хтось.
Не гарний казковий лиходій. Важка, потворна постать у темному каптурі, просякнутому брудом і старою кров’ю. З-під нього виглядала груба, іржава броня. Обладунок здавався занадто важким для людини, але постать навіть не прогиналася.
Ноги в багні стоптували гостре каміння.
Оленка хотіла крикнути — горло пересохло. Спробувала відступити — ноги не слухалися, ніби вросли в камінь по коліна.
Постать підняла голову. Обличчя майже не було — лише риси, висічені з темного туману, і очі. Кольору каламутної води під кригою. Мертві. Виснажені. І дуже вперті.
— Ти спізнилася, дівчино.
Голос лунав не в повітрі — прямо в черепі. Від нього тупо нило в скронях.
— Світ зношується. Тріщить по швах, як старий мішок.
Він ступив через прірву. Не стрибнув — просто зробив крок, і простір під ногами стиснувся.
— Запам’ятай число, — просичав він, опинившись зовсім близько. Від нього пахло мокрим залізом і згаслим вогнищем. — У тебе сім днів. Через сім днів ця шкаралупа розпадеться. Якщо не знайдеш те, що сховав твій дід, якщо не візьмеш зброю — я спалю все сам. Не зі злості. Просто щоб більше не гнило.
Важка рука в залізній рукавиці з гострими пластинами схопила її за передпліччя.
Біль був гострим, ніби в м’ясо встромили чотири розпечені цвяхи.
Оленка прокинулася з рваним хрипом, вигнувшись на ліжку.
Серце калатало. У роті пересохло. На лобі виступив липкий піт.
За віконницями вже стояло рожево-золоте світло. На подвір’ї дзвонив дзвіночок на шиї цапа. У лісі прокидалися птахи. З нижнього хутора долинали спокійні голоси сусідів.
Звичайний карпатський ранок. Мирний.
Оленка спустила ноги з ліжка. Коліна тремтіли.
— Просто сон… — прошепотіла вона. — Дурний сон через втому.
Підняла руку, щоб витерти піт — і завмерла.
Лівий рукав сірого вовняного светра був розірваний. Чотири рівні паралельні порізи, ніби від залізних кігтів. Тканина навколо вже темніла кров’ю.
Біль прийшов із запізненням — пекучий, глибокий.
Крізь дірки повільно, крапля за краплею, виступала свіжа кров.
Оленка сиділа на краю ліжка в сонячному світлі, дивилася на руку і слухала, як надворі співають птахи.
Сон закінчився.
Полювання почалося.