Повернення

1

Він відкрив очі. Тиша розбудила його. Вона була іншою, абсолютною,  наче сам простір перестав потребувати звуків. Він лежав на чомусь мʼякому й теплому.  Над ним було небо. Але не те, яке він памʼятав. Не сіре, низьке, не чуже. Воно сяяло — без кольору та краю, без початку й без кінця. Воно просто було. І він був у ньому. Він сів та розтиснув долоню, у якій лежав кулон. Той самий, який він тримав, коли помирав. Піднявши очі побачив  рівнину — безмежну, без кінця й початку. Трава, якщо це була трава, стелилася під ногами мʼяким шовковистим килимом, і кожна травинка сяяла зсередини, наче в ній жило маленьке світло.

Він подивився на свої руки. Вони були молодими, хоча остання згадка про себе була, коли він був старим.  Памʼять поступово поверталася і він почав  згадувати.  Не одразу. Поступово. Уривками.  Сім своїх  життів. Кассієля, який вірив другові й віддав останнє. Михайла, який мав владу й втратив усе. Назара, який рятував інших і не міг врятувати себе. Андрія, який ненавидів сестру й не знав правди. Данила, який убив найріднішу людину своїми руками. Отця Миколая, який віддав життя за інших. І Дмитра — батька, який тримав на руках помираючу доньку…. В його грудях щось боляче запекло. Останнє життя він так і не відпустив. 

Він заплющив очі. Біль накрив його — не фізичний, а той, що живе в пам'яті. Сім смертей. Сім втрат. Сім разів він помилявся, страждав, каявся, підводився. Але найболючішим було його останнє життя. 

— Я пам'ятаю, — раптом сказав він уголос.

Його голос звучав тихо, але розходився по рівнині, наче хвилі по воді.

— Я пам'ятаю все. Доню, як же я хочу тебе зустріти, хоч на мить... 

Він підвівся. Ноги тримали його легко.Спробував зробити крок. Потім другий. Рівнина під ногами змінювалася — кожен крок залишав за ним слід, який повільно згасав, наче світло в темряві. Він йшов не  знаючи куди. Але було відчуття , що він йде правильно.

2

Невдовзі здалеку він побачив маленьку постать на тлі безмежної рівнини, яка стояла нерухомо, наче чекала на нього. І він знав — чекала вона саме його.Довго, довше, ніж він міг уявити. Він швидше прискорив крок.

І чим ближче підходив, тим більше впізнав її. Спочатку просто постать. Потім — обриси. Потім — обличчя. І раптом зупинився. Це була Софія. Його маленька донечка.  Вона була здоровою, живою та щасливою. Її обличчя сяяло в усмішці. 

Їй було сім. Вона була такою, якою мала б бути, якби хвороба не забрала її. Темне волосся, розпущене по плечах. Світла сукня, яка майоріла на вітрі, що не дув. Вона дивилася на нього і усміхалася.

Він завмер. Сльози котилися по щоці, але він не відчував їх. Відчував тільки одне — як його серце, яке він носив крізь сім життів, нарешті зупинилося. Щоб забитися з новою радістю. 

— Тату. Ти прийшов.

Він побіг їй на зустріч. Вона також — така маленька і легка. Він упав на коліна й розкрив руки. Вона влетіла в них та миттю обплела його шию руками, притиснулася всім тілом. Він відчув її тепло. Справжнє. Живе.

— Я чекала на тебе, — прошепотіла вона йому у вухо. — Я завжди чекала.

Він не міг говорити. Він просто тримав її й плакав.

— Софіє… — нарешті видихнув він. — Доню…

Вони стояли так напевно вічність. Через деякий час вона відсторонилася. Подивилася на нього своїми великими карими очима у яких читалася  безмежна любов.

— Я знаю, що ти усе пам'ятаєш. 

Він кивнув.

— Так.

—  Але чи памʼятаєш ти, ким я була у всіх твоїх життях?

Він подивився на неї з подивом. Вона протягнула руки і взяла з його рук кулон, який він весь цей час тримав у руці. Яскраве світло наче вирвалося з нього і огорнуло їх теплим сяйвом. 

І раптом він побачив за її обличчям — інші. Вони змінювалися оне за одним відкриваючи нові деталі в його памʼяті. Аліса, яка знайшла його під дощем. Марія, яка вчила його доброти. Олена, яка вірила в нього. Марія, яка пожертвувала собою. Анна , сестра, яка хотіла врятувати його і через нього загинула . Олег, який чекав на нього в храмі. Софія , яка тримала його руку в лікарні і питала «Обіцяєш?» Усі вони — це вона. Він памʼятав їх усіх.

— Я пам'ятаю, — прошепотів він. — Ти була поряд всі мої життя?

Вона кивнула.

— У кожному житті. 

— Чому?

Вона подивилася на нього. І в її очах була та сама мудрість, яку він бачив у Марії, в Анні, в Олегові. Мудрість, яка не належала людині. 

— Бо так було треба , — сказала вона просто. — Я допомагала направити тебе. Дивилася який вибір ти зробиш. Я слідкувала за тобою ще до того, як ти впав. Ще до того, як ти почав ставити запитання. Це було моєю місією. 

Він затамував подих. 

— Ти все бачила, ти все знала… навіть коли я помилявся?

— Так, і тоді. 

— Навіть коли я був жорстоким?

— Особливо тоді. Я була поруч, але не знала, що ти обереш.

— Ти не знала?

— Ні. Я могла відкрити двері. Але пройти крізь них ти мусив сам.

Вона простягнула руку й торкнулася його щоки. Її пальці були теплими. Живими.

— Я знала, що ти згадаєш, — сказала вона. — Я знала, що ти повернешся.

Він узяв її руку в свою.

— Я пам'ятаю, — сказав він. — Я пам'ятаю, як ти вмирала в мене на руках декілька разів. Я пам'ятаю, як ти сказала: «Чекай на мене». Я не розумів тоді.

— А тепер?

— Тепер розумію.

Вона усміхнулася.

— Ти завжди був трохи повільним.

Він щиро засміявся. Вперше за сім життів. 

3

Вона взяла його за руку.

— Ходімо. 

— Куди?

— Я покажу тобі дещо.

Вони повільно пішли рівниною. Світло навколо них змінювалося — ставало то теплішим, то прохолоднішим. Трава під ногами сяяла, ніби роса , яка відблискувала на сонці. Десь далеко, на межі видимості, здіймалися пагорби, вкриті золотавим світлом.

Він дивився раз по раз на неї. На маленьку дівчинку, яка тримала його за руку. І не міг повірити, що вона — та сама, яка була поруч у кожному з його життів.