Шосте життя. Свобода вибору.

Містечко, у якому він жив, лежало між полями й невисокими пагорбами. Тут знали одне одного в обличчя, віталися з сусідами через паркани й залишали ключі під килимком, бо вірили: якщо станеться біда, хтось обов’язково прийде. До храму приходили різні люди.

Олег прийшов до храму одного недільного ранку. Він був молодий, сором'язливий, майже не дивився в очі. Отець Миколай спочатку думав, що він просто шукає притулку.
— Чому ти хочеш служити в храмі? — одного дня запитав його священник.
Олег підняв очі. І Миколай на мить завмер — у погляді хлопця було щось надто мудре, надто глибоке для його віку.
— Я шукаю порятунку, — тихо сказав Олег.
— Від чого?
Олег похитав головою.
— Скоріше для кого. — загадково відповів він.
Миколай усміхнувся.
—Ти прийшов у храм, щоб повчити когось?
—Навпаки, я прийшов служити , Отче. — тихо промовив Олег і посміхнувся.
—Отець Миколай помітив на його шиї кулон у вигляді краплини на срібному ланцюжку.
— А ось це треба зняти, там повинен висіти хрестик .
Олег мимоволі доторкнувся до кулона і посміхнувся.

Отець Миколай служив у невеликому храмі на околиці. Храм був старий. Білі стіни давно вкрилися тонкими тріщинами, дерев’яні двері важко відчинялися взимку, а над куполом темніла невелика пляма від блискавки, яка вдарила сюди багато років тому. Але люди любили це місце. Тут хрестили дітей. Тут вінчалися молоді. Тут прощалися з рідними. А тепер тут ховали живих.

Війна прийшла не з громом. Спочатку вона прийшла чутками, новинами по телебаченню. Потім — далекими рокотом. Потім — вибухами десь на околиці. Потім зник мобільний зв’язок, а на дорогах з’явилися чужі машини, а окупанти почали ходити вулицями так, ніби завжди тут жили, ніби це вони були хазяями цього міста.

Тієї  ж ночі до храму прийшла жінка з двома дітьми.

— Отче… допоможіть.

Вона стояла на порозі, тримаючи за руку хлопчика.

— Заходьте. Швидше. — стурбовано сказав священник.

— Нас шукають. Мій чоловік військовий.

Миколай подивився на дітей. Дівчинка плакала беззвучно. Хлопчик намагався триматися мужньо, але його губи тремтіли.

— У храмі ніхто вас не чіпатиме. Проходьте.

Він знав, що не має права цього обіцяти. Але сказав. Бо іноді людині потрібна не правда про те, наскільки страшним є світ. Іноді їй потрібно почути, що хоча б цієї ночі вона могла не боятися.

Через кілька днів у підвалі храму вже ховалися семеро. Потім десятеро. І далі по наростаючій.  Хтось крадькома приносив воду. Хтось — картоплю. Хтось віддавав останню ковдру. Удень храм стояв порожнім. Уночі ж оживав.

Люди спали просто на підлозі, загорнувшись у старі церковні покривала. Діти тулилися до матерів. Старі молилися пошепки. А Миколай ходив між ними, перевіряючи, чи всім вистачило води, їжі, теплих ковдр, бо ночі були цього року напрочуд холодними.

Одного ранку до храму прибіг хлопець. Йому було років дев’ятнадцять. Його обличчя бліде, волосся мокре від дощу, куртка розірвана на плечі. На скроні запеклася чорна кров.

— Отче… врятуйте.

Він ледве зміг вимовити від хвилювання, весь тремтів як осиковий лист.

— Вони мене шукають.

Миколай відчинив двері ширше.

— Заходь. Швидко.

— Якщо вони знайдуть мене тут…

— Заходь.

Хлопець переступив поріг.

— Я не хочу, щоб через мене…

— Ти зараз не вирішуєш, за кого мені боятися.

Миколай озирнувшись по сторонам зачинив двері. Хлопець важко дихав.

— Куди мені?

Священник подивився на храм.

Потім на вівтар.

— Сюди. — показав він на престол.— Залазь.

Вони пройшли до передньої частини храму. Миколай підняв край старого покривала. Під вівтарем було вузьке темне місце, де колись зберігали церковне начиння.

— Лягай.

— Отче…

— Не говори. Тихо, молись.

Хлопець опустився на підлогу.

— Якщо вони спитають…

— Я сам говоритиму.

— А якщо…

Священник поклав руку йому на плече.

— Не думай про це.

Хлопець подивився на нього з вдячністю.

Вони прийшли через двадцять хвилин. Миколай почув машини ще до того, як побачив людей. Він стояв на колінах біля вівтаря. Чорні автомобілі зупинилися біля храму. Двері різко відчинилися. Військові зайшли до храму, він почув як стара деревʼяна підлога храму  рипіли від тупоту важких ніг.
У священника пересохло в роті. Він подивився на вівтар, на великий хрест і промовив про себе «Боже, допоможи».
Край темної куртки хлопця ледь помітно визирав з-під покривала. Миколай помітив це надто пізно і завмер.
— Священник!
Микола повільно піднявся з колін і обернувся. В його голові лунали тільки ці два слова «Боже, допоможи».

— Я тут.— нарешті мовив він.

Важкі чоботи глухо вдарили по деревʼяному аналою.

— Ми шукаємо одного хлопця. Нам сказали він може бути тут.

Миколай мовчав пильно дивлячись на них.  Один із солдат підійшов ближче. Його злий гострий погляд наче сканер впʼявся в його обличчя. Дуло автомату впритул вперлося йому в грудну клітину.

— Ти нікого не бачив?— його голос звучав холодно і зверхньо.

— Ні. Тут нікого немає окрім мене і Господа.

— Точно?

— Так. Я не можу брехати в храмі Господнім.

Військовий, скоріш за всього якийсь командир, подивився на нього з недовірою. Потім відійшов і почав оглядати храм. Він пройшов уздовж стін. Зазирнув за лави. Підняв кілька покривал. Микола стояв нерухомо. Він майже не дихав. Серце билося так сильно, що йому здавалося його чують усі.

Чоловік підійшов до вівтаря і зупинився. Микола перестав дихати. Той подивився вниз. Священник побачив, що командир помітив край одягу хлопця, який ховався. Командир дивився вниз. Його пальці повільно лягли на край покривала. Миколай відчув, як серце провалюється кудись униз. Ще мить і все може скінчитися. Командир трохи підняв тканину і раптом різко відпустив. Священник побілів. Військовий підняв на нього погляд і їх погляди зустрілися. Одна секунда. Друга. Час тягнувся наче гумовий. Командир повільно випростався й голосно та впевнено сказав: