Пʼяте життя. Вибір.

1

Він народився холодного листопадового ранку, коли небо здавалося сірим і важким, наче ось-ось мало впасти на землю. Його назвали Данилом. За вікном сипав мокрий сніг — він липнув до скла, танув і повільно сповзав униз прозорими доріжками, залишаючи після себе вологі смуги, схожі на сльози.

Будинок був старий. Дерев'яний. Маленький. Він періодично поскрипував, наче хотів ось-ось розвалитися, але все ж таки тримався, немов знаючи, що всередині живуть люди, яким нікуди більше йти. У ньому завжди пахло димом, вогкістю і дешевим милом — запахами, які Данило згодом зненавидить, але ніколи не зможе забути.

Коли мати вперше взяла його на руки, вона довго дивилася на нього. Її очі були втомленими, а руки — мозолистими від важкої роботи. Вона дивилася на сина й бачила в ньому своє минуле й чуже майбутнє.

— Тільки не будь таким, як твій батько, — прошепотіла вона й зітхнула.

Усі знали, що це означало.

Через чотири роки народилася Анна. Вона була маленькою, худенькою і дивно спокійною дитиною. Її очі дивилися на світ із тихою мудрістю, яка не пасувала немовляті. Данило спочатку не хотів підходити до неї. Вона здавалася йому надто крихкою, надто чужою. Але одного разу мати поклала її поруч із ним, і він довго дивився на маленьке зморщене обличчя.

— Можна її торкнутися? — запитав він одного разу.

Мати усміхнулася.

— Нарешті. Тільки обережно.

Він простягнув палець і торкнувся її маленької долоні. Анна стиснула його палець із дивною силою. Данило засміявся.

— Вона мене тримає. — посміхався задоволено він. 

— Значить, ти їй сподобався.

— Я буду її захищати.

Мати подивилася на нього уважно.

— Тоді спочатку навчися берегти себе. Останнього разу ти так навернувся з велосипеда, що збив собі лікті та коліна.

Він насупився.

— Це ж я. А їй я не дозволю ризикувати.

— Нехай так і буде, — розсміялася мати.

Тоді він ще багато чого не розумів.

2

Їх бабуся Марія жила через кілька вулиць від них. Вона була старенькою, але завжди пахла яблуками, сушеними травами й воском. Її руки були вкриті зморшками, а голос — м'яким, як осіннє сонце. У неї був маленький срібний кулон, який завжди був при ній — проста краплинка на тонкому ланцюжку, що ледь помітно сяяла в напівтемряві. Вона носила його багато років, і здавалося, що він проріс у її шкіру.

— Це від дідуся? — запитав якось Данило.

Марія усміхнулася.

— Ні. Від брата. — Вона провела пальцем по кулону. — Він подарував його мені, коли я була ще зовсім маленькою. Сказав, що це принесе мені щастя.

— І приніс?

Марія замислилась.

— Приніс. Але не так, як я гадала. Воно було іншим. Важчим. Таким, яке не купиш за гроші.

Анна сиділа поруч і розглядала прикрасу.

— Гарна.

— Тоді колись він буде твоїм. — Бабуся підійшла й погладила її по голові.

Анна широко розплющила очі.

— Моїм? Справді?

— Так. Обіцяю.

— А коли?

— Коли я піду.

— Куди?

Марія засміялася, але в її сміху була сумна нотка.

— Далеко.

Анна насупилася.

— Не хочу, щоб ти йшла.

Марія притягнула її до себе.

— Ніхто не залишається тут назавжди, дитино.

Данило мовчав. Йому не подобалося, коли дорослі говорили про смерть. Наче вона могла їх почути й справді прийти.

Невдовзі Марія померла в лікарні. Тихо, уві сні, залишивши після себе лише запах яблук і сушених трав. Анна забрала кулон і відтоді ніколи з ним не розлучалася. Він завжди висів на її шиї, тьмяно блищачи в темряві, наче маленька зірка, що впала на землю й загубилася серед людей.

3

Дитинство Данила закінчилося раніше, ніж мало. Батько зник остаточно. Одного дня він просто прийшов, забрав свої речі й більше вони його не бачили. Мати не плакала. Вона просто зачинила двері й сказала:

— Так навіть краще.

Але в її голосі була порожнеча, яка гучніше за будь-які сльози говорила про біль.

Мати працювала прибиральницею. Грошей завжди не вистачало. У холодильнику часто було порожньо. Узимку в кімнатах було так холодно, що вранці вода в склянці вкривалася тонкою кригою.

Данило почав працювати ще підлітком. Він носив коробки на ринку. Розвантажував вантажівки. Мив підлогу. Іноді крав. Не тому, що хотів. Тому, що інакше вони з Анною не мали б що їсти. Але щоразу казав собі: Це востаннє.

Одного разу він повернувся додому з пакетом продуктів. Анна подивилася на нього. Вона вже не була маленькою дівчинкою — тепер у її очах з'явилася та сама тиха мудрість, яку він помітив ще в дитинстві.

— Де ти це взяв? —  Підозріло запитала вона. 

— Заробив.

— Ти брешеш. Ти же знаєш, я ненавиджу це. — Розсердилася Анна і її щоки почервонілим від злості. 

— Звідки ти знаєш?

Вона несвідомо торкнулася бабусиного кулона. Наче сама бабуся і підказувала. 

— Знаю.

Данило сів на стілець. Він був виснажений і злий — на світ, на голод, на власне безсилля.

— Я не хочу, щоб ти голодувала.

— Я краще поголодаю, Данило, більше не роби цього. 

— Не говори дурниць, — розізлився він.

— А ти не роби того, за що тобі потім буде соромно!

Він розсердився. Слова вдарили гостріше, ніж вона могла уявити.

— Ти думаєш, я хочу так жити?!

— Ні.

— Думаєш, мені подобається красти?

— Ні, не подобається. — мала опустила очі. 

— Тоді , що ти від мене хочеш?!

Анна подивилася на нього своїми спокійними блакитними очима.

— Щоб ти не переконав себе, що іншого шляху немає. Ми можемо жити чесно. 

Він нічого не відповів. Тільки сильніше розізлився чи то на неї, чи то на себе, чи на всю цю ситуацію , хлопнув дверима й пішов. Але її слова залишилися в ньому як заноза, яку неможливо витягти і яка завжди приносить дискомфорт. 

4

Перший раз він звʼязався не з тими людьми, коли його попросили передати пакет, йому було дев'ятнадцять. Він ще навіть не закінчив коледж.