Третє життя. Ти не Бог.

1

Цього разу він народився під звук сирени. Звичайної лікарняної сирени швидкої допомоги, яка пронизувала зимову ніч своїм тонким, вимогливим голосом. За вікном падав сніг — великі, пухкі пластівці, що кружляли в жовтому світлі ліхтарів і лягали на підвіконня білим, безшумним шаром. У коридорах районної лікарні пахло ліками, хлоркою й втомою. Старі стіни пам'ятали тисячі історій — народжень, смертей, надій і розпачу.

Олена народжувала вже понад десять годин. Лікарка зняла рукавички, кинула їх у бак із різким бавовняним звуком.

— Хлопчик.

Олена усміхнулася крізь сльози — виснажена, щаслива, жива. Маленький згорток поклали їй на груди, теплий і важкий. Вона торкнулася пальцем його щоки — м'якої, рожевої, ще зморщеної від перебування в утробі.

— Назар…

Хлопчик заплакав — тонко, вимогливо, вперше наповнюючи легені холодним лікарняним повітрям. І в ту ж саму мить десь за стіною лікарі намагалися врятувати чиєсь життя. Але не встигли. Пролунав довгий рівний сигнал монітора. Нове життя почалося одночасно з чиєюсь смертю. І це було символічніше, ніж будь-хто міг зрозуміти.

Казали, в сусідній палаті помер якийсь великий бізнесмен. Аварія. Шансів на життя не було.

2

Олена працювала медсестрою. Вона часто брала Назара до лікарні, коли не було з ким його залишити. Він сидів у маленькій кімнаті для персоналу, де пахло старим папером і розчинною кавою, малював і слухав.

Лікарі поспішали коридорами — їхні кроки лунали швидко, різко, зосереджено. Медсестри бігли з каталками, коліщатка рипіли на лінолеумі. Іноді хтось плакав — тихо, у долоню, щоб ніхто не чув. Іноді хтось сміявся — полегшено, розпачливо, як уміють сміятися ті, хто щойно обігнав смерть. Іноді хтось дякував.

Одного дня Назару було сім років, коли до лікарні привезли хлопчика після аварії. Він був приблизно такого ж віку — худенький, із світлим чубчиком, що прилип до скроні від крові.

Лікарі боролися за нього майже дві години. Двері операційної не відчинялися. За ними чулися голоси — уривчасті, напружені, іноді зірвані на крик. Невдовзі двері відчинилися. Лікар вийшов — утомлений, із сірим обличчям, у халаті, забрудненому червоним. Жінка в коридорі одразу все зрозуміла по його очах. Вона впала на коліна і закричала.

Назар ніколи раніше не чув такого крику. Він пронизував наскрізь, залишався в кістках, не давав дихати. Він дивився на матір.

— Чому вони його не врятували?

Олена довго мовчала.

— Бо не змогли.

— Але вони ж лікарі.

— Так. Але вони не Боги.

Вона мимоволі доторкнулася до маленького кулончика на шиї — у вигляді краплини, із сяючою серединою, яку Назар помічав ще з дитинства. Він ніколи не питав, звідки він у неї.

— Вони повинні були його врятувати.

Олена погладила його по голові.

— Іноді навіть найкращі лікарі не можуть перемогти смерть.

Назар насупився. Його брови зійшлися до перенісся, а маленькі кулаки стиснулися.

— А я зможу.

Вона усміхнулася — сумно, трохи розпачливо.

— Усі хороші лікарі колись так говорять.

3

У дванадцять років Назар уже знав відповідь на питання, ким хоче бути. Лікарем.

Він хотів рятувати людей. Хотів бути тим, хто приходить у найстрашніший момент і все виправляє. Хотів бути сильнішим за смерть. Коли він сказав про це матері, вона довго дивилася на нього.

Потім запитала:

— А якщо не вийде?

— Що?

— Якщо ти не зможеш когось врятувати? Що тоді? 

— Тоді спробую ще раз.

— А якщо й тоді не вийде?

Назар уперто підняв підборіддя. У його очах горіло світло, яке Олена бачила вже не вперше — те саме, що колись горіло в її власних очах.

— Значить, я недостатньо старався.

Олена опустила очі. І вперше нічого не відповіла.

4

Навчання забрало майже десять років. Дні перетворилися на підручники, конспекти, безсонні ночі та практику в лікарнях. Назар виявився здібним студентом. Він запам'ятовував більше за інших. Швидше навчався. Швидше приймав рішення.

Викладачі хвалили його. Однокурсники поважали. А Назар був упевнений, що просто робить те, що повинен. На четвертому курсі він уперше побачив смерть зблизька. Не в коридорі. Не за дверима операційної. На власних руках.

Чоловік років шістдесяти потрапив до реанімації після інфаркту. Лікарі працювали майже сорок хвилин. Назар стояв поруч — подавав інструменти, допомагав, виконував кожну команду. Його руки тремтіли, але він тримався. А потім монітор видав довгий рівний звук. Старший лікар подивився на годинник.

— Час смерті: двадцять третя сорок сім.

І почав знімати рукавички. Назар завмер.

— Це все?

Лікар підняв на нього втомлені очі.

— Все.

— Але ми могли ще спробувати.

— Ні.

— Звідки ви знаєте?

Чоловік важко зітхнув.

— Бо я бачив це тисячі разів.

Назар подивився на тіло. Йому здавалося неправильним просто зупинитися. Наче людина ще хвилину тому була тут — говорила, дихала, мала плани. А тепер усі просто розходяться залишаючи його самого. 

— До цього не можна звикнути, правда?

Старший лікар сумно усміхнувся.

— Якщо звикнеш — звільняйся.

5

Після університету Назар міг залишитися в столиці. Йому пропонували хорошу роботу, сучасну клініку, велику зарплату, перспективи. Але він повернувся додому. У маленьке містечко, де народився. У ту саму лікарню, де колись працювала Олена.

Стара будівля майже не змінилася. Ті самі сходи, що рипіли під ногами. Ті самі вицвілі стіни, пам'ятаючі тисячі рук. Той самий запах ліків, хлорки й часу.

Головний лікар зустрів його біля входу — сивий чоловік із втомленими очима й доброю посмішкою.

— Ти серйозно відмовився від столиці?

— Так.

— Дурень.

— Можливо.

Старий лікар усміхнувся.

— Добре. Нам потрібні дурні, які хочуть рятувати людей.