Друге життя.(Продовження)

13

Спочатку Михайло подумав, що прокинувся.

Він стояв посеред лікарняного коридору. Білі стіни, холодне світло ламп, люди, які кудись поспішали. Медсестра пройшла повз нього, не піднявши очей. Лікар щось говорив іншому лікарю, гортаючи папку. Усе виглядало  реальним. Михайло подивився на себе.

Дорогий костюм був розірваний на плечі. На сорочці темніли плями крові — густі, чорні, що вже почали засихати. Скло блищало на рукаві, дрібні уламки вп'ялися в тканину.

Він машинально поправив краватку.

— Що за чортівня?

Ніхто не відповів. Його голос розчинився в коридорному шумі, наче його ніколи й не було. Він підійшов до медсестри. Жінка тримала в руках планшет, а її очі були втомленими.

— Дівчино.

Вона пройшла крізь нього. Михайло здивовано різко обернувся їй у слід. 

— Гей!

Та ніхто йогоне почув. Він дістав телефон. Екран не світився. Темний, мертвий, холодний. Михайло натиснув кнопку ще раз. Нічого. Ще. І ще.

— Чорт.

Він ударив долонею по телефону. Той випав із рук, упав на підлогу й покотився. Ніхто не підняв його. Ніхто не помітив.

— Де мій водій?

Тиша.

— Де лікар?

Тиша.

— Я тут! Ау!

Його голос відбився від стін, розколовся на тисячі уламків і згас. Але ніхто не обернувся. Ніхто не почув.

Михайло відчув перший справжній страх. Не той, який відчував у дитинстві, коли розбив вазу. Не той, що виникав перед важливими угодами. Цей страх був іншим. Він не мав назви. Він не мав форми. Він просто був — густий, липкий, як та кров на його сорочці. Це  відчуття було у нього вперше. 

Він пішов коридором. Двері палати були прочинені. Він зайшов. І завмер. На лікарняному ліжку лежав чоловік. Обличчя було блідим — білішим за подушку, на якій лежала його голова. Голова була замотана в бинти, просякнуті кров'ю. Підключені прилади мовчки світилися зеленими цифрами, що повільно згасали. Михайло зробив крок уперед. Потім ще один. Його ноги тремтіли.

— Ні…

Він упізнав себе,  своє обличчя — бліде, нерухоме, чуже, свій костюм — той самий, що був на ньому зараз. Впізнав свої руки, що безсило лежали на простирадлі. На мить йому здалося, що це сон. Поганий, абсурдний сон, який закінчиться, щойно він прокинеться. Він підійшов до ліжка.

— Встань.

Нічого.

— Вставай!!!

Чоловік на ліжку не ворухнувся. Його груди не підіймалися, а очі були закриті.

Михайло простягнув руку. Його пальці пройшли крізь плече, тканину, крізь шкіру та  плоть. Ніби його не існувало. Він відсахнувся та зробив кілька кроків назад, ударившись спиною об стіну.

— Цього не може бути.

Двері відчинилися і в палату зайшов лікар — високий, утомлений, із сивиною на скронях.

— Час?

Медсестра подивилася на годинник.

— Двадцять друга сорок сім.

Лікар зняв окуляри та протер їх краєм халата.

— Зафіксуйте час смерті.

Михайло дивився на них.

— Ні.

Ніхто не реагував.

—  Стривайте! Я не помер!!! — кричав він в порожнечу , але його ніхто не чув. 

— Причина смерті — масивна внутрішня кровотеча та травми, несумісні з життям.

Михайло відсиупив на декілька кроків назад. 

— Я не помер! Ау! Я тут!

Він кричав. Кричав так, як ніколи не дозволяв собі за життя — голосно, відчайдушно, зриваючи голос. Але світ навколо залишався байдужим. Лікар вийшов. Медсестра закрила його обличчя простинею. І тільки тоді він зрозумів. Не одразу. Ще не до кінця. Але достатньо, щоб стало страшно. Він помер.

14

Наступні години він провів у лікарні. Або те, що для нього тепер було годинами. Він не міг піти. Просто не знав куди, не знав, що робити. Уперше в житті поруч не було людини, якій можна було наказати. Не було водія, секретаря, юриста, охоронця. Не було телефону, який міг вирішити проблему одним дзвінком. Він був сам.

Михайло сидів у коридорі, дивлячись на свої руки. Вони здавалися майже прозорими — крізь них просвічувалися стіни та  проходили люди.

— Це помилка.

Він повторював це знову й знову. Слова налипали одне на одне, втрачаючи сенс.

— Просто помилка. Просто помилка. Просто помилка.

А потім почув голос.

— Ні.

Михайло підняв голову. В кінці коридору стояв чоловік. Він виглядав молодо , спокійно та незворушно. Його обличчя не виражало нічого — ні співчуття, ні осуду, ні радості. Воно просто було. Михайло дивився на нього кілька секунд, намагаючись згадати, чи бачив його раніше.

— Ви хто?

— Той, хто має показати тобі те, чого ти не бачив.

— Я не збираюся нікуди йти.

Чоловік не відповів. Просто стояв і дивився.

— Ви чуєте мене?

— Чую.

— Тоді поясніть, що відбувається.

— Ти помер.

— Це я вже зрозумів.

— Ні. Ти зрозумів, що твоє тіло померло.

Михайло насупився. Його брови зійшлися до перенісся.

— А різниця?

— Велика.

Чоловік підійшов ближче. Його кроки були беззвучними.

— Ти все життя дивився на наслідки своїх рішень здалеку. Тепер побачиш їх зблизька.

— Я не розумію.

— Розумієш.

І простягнув руку. Михайло не встиг відступити, як світ навколо зник.

15

Він стояв у маленькій кімнаті. Спочатку не зрозумів де. Стіни були старими — шпалери вицвіли, подекуди відклеїлися. На підвіконні стояли засохлі квіти — колись вони були червоними, тепер стали сірими. Біля вікна — невеликий дерев'яний стіл, подряпаний, із слідами чашок і тарілок.