Перше життя. Милосердя без гарантії.

1

Він прокинувся від холоду. Спочатку не зрозумів, де знаходиться. Перед очима була темрява. Спробував поворухнутися. Тіло відгукнулося болем. Руки були важкі. Ноги — чужі. У грудях щось стискалося з кожним вдихом, наче легені вперше вчилися дихати.

Він відкрив очі. Над ним було небо. Сіре. Низьке. Безмежне. Воно висіло над ним важкою вологою масою. 

Він дивився на нього кілька секунд, не розуміючи, чому воно здається таким дивним. Раптом тишу прорізав голос:

— Ви мене чуєте?

Поруч стояла жінка у темному пальто. Її волосся було мокре від дощу. Вона тримала над ним парасольку — стару, з витертою ручкою, яка здавалася єдиним захистом від цього сірого світу.

— Ви живі?

Він хотів відповісти, але не зміг. Губи не слухалися, а язик був чужим. Жінка нахилилася ближче.

— Не рухайтеся. Напевно ви поранені. Вас збила машина? 

Він подивився на неї. Все тіло нило від болю.  Він заплющив очі. У голові було порожньо. Жодної живої думки. Він чув її голос, але слова розпливалися, губилися десь на межі свідомості.

Жінка вже викликала швидку.

— Не хвилюйтеся. Допомога вже їде. Як Ваше ім’я? — запитала вона. 

І чомусь саме ці слова налякали його більше, ніж біль. Бо він раптом зрозумів: він не знає, хто він, де він, та звідки прийшов. Не знає, що було до цієї миті.

Тільки дощ, холод та сіре небо над головою.

І жінка, чий голос чомусь здавався знайомим.

2

Він прийшов в себе вже в лікарні. Біле світло било в очі — гостре й чуже. Запах ліків вдарив в ніс — різкий, хімічний, такий, що осідав у горлі. Голоси за дверима не замовкали . Хтось в палаті розмовляв із лікарем.

— Пам'ять?

— Часткова втрата. Можливо, через травму.

— Документи?

— Нічого.

Лікар почув шорох і обернувся. Високий. Утомлений. Він тримав руки в кишенях білого халата, але виглядав як справжній спеціаліст.  Біля нього стояв поліцейський в формі. 

— Як ви себе почуваєте? — запитав лікар

Чоловік подивився на нього:  довго, наче намагаючись згадати хоч щось.

— Не знаю. — його голос хрипів, наче він довго не розмовляв. 

— Пам'ятаєте своє ім'я?

Він мовчав, згадував, але нічого так і не зміг пригадати. Лише порожнеча, яка тяглася вглиб, не даючи бодай за щось зачепитися. Лікар сів поруч. Крісло рипнуло.

— Ми знайшли вас на узбіччі дороги. Ви памʼятаєте як там опинилися ? Можливо вас збила машина? У вас не було документів. Телефону теж. Ми викликали поліцію, не переживайте, вона розбереться. 

Чоловік дивився у вікно. За ним було небо. Сіре. Таке саме, як тоді коли він відкрив очі вперше. Воно здавалося чужим.

— А як мене звати? — перевівши погляд на лікаря раптом спитав він. 

Лікар зітхнув.

— Це ви повинні нам сказати. 

До палати зайшла волонтерка, 

— Можна? 

Лікар кивнув , проходь. Вона виглядала знайомою , та сама, яка знайшла його на дорозі. Невисока жінка років тридцяти. Волосся було зібране в недбалий вузол, ніби вона поспішала. Жінка швидко зайшла та поставила на тумбочку чашку чаю. Коли нахилилася перед його очима блиснуло щось маленьке, як промінчик світла. Невеличкий кулон у вигляді краплі з чимось яскравим в середині. 

— Не забудьте випити, поки гарячий.

Вона вже хотіла вийти, але раптом обернулася.

— До речі… мене звати Аліса. Це я знайшла вас на узбіччі дороги .

Він кивнув, подякував. Жінка посміхнулась і вийшла. Та він навіть не встиг запамʼятати її імені. Заплющив очі. Усередині щось боліло. Не тіло. Щось глибше. Наче пам'ять намагалася пробитися крізь товщу темряви, але не могла. І раптом у голові виникло одне слово. Кассієль. Він відкрив очі.

— Кассієль.— Він сам не знав, звідки це імʼя взялося. Воно звучало дивно. Та він  був упевнений — це його ім'я.

Лікар нахилився до нього.

— Що?

— Мене звати Кассієль.

Лікар підняв здивовано брову. 

— Цікаво. Дуже рідкісне у вас імʼя Кассієлю. 

3

Через кілька днів його виписали. Родини не знайшли. Ніхто не шукав його — ніби до цього дня він не існував. У поліцейській базі теж нічого. Йому дали тимчасові документи, трохи грошей і адресу соціального центру. І побажали удачі.

Кассієль стояв на вулиці. Навколо поспішали люди. Вони говорили по телефону. Сварилися. Сміялися. Кудись поспішали. Вони знали, хто вони. Вони мали куди йти.

Він дивився на них і відчував дивну самотність, бо досі не міг згадати, ким був сам і що мав робити. 

На розі вулиць побачив невеличке кафе і  зайшов у нього, щоб зібратися з думками. Маленьке. Затишне. Воно пахло кавою, смаженою олією й старим деревом. Кассієль сів біля вікна. Перед ним поставили каву. Він довго дивився на неї, не розуміючи, що має робити.

Раптом почув знайомий голос біля себе:

— Можна?

Біля його столика стояла жінка. Та сама, що знайшла його під дощем. Та, що принесла в палату чай. Кассієль підняв очі і здивовано запитав: 

— Ви?

Вона ледь помітно усміхнулася.

— Я думала, ви мене не згадаєте.

— Я не пам'ятаю майже нічого.

— Це, мабуть, страшно не знати хто ти і що робити далі?

Він подивився на неї з сумом.

— Так.

Вона сіла. Обережно. Ніби боялася його налякати.

— Я Аліса. Волонтер організації «Тепло долонь». 

Ім'я нічого йому не сказало. Але голос... Знову це дивне відчуття. Знайомість. Ніби щось усередині нього відповіло на її присутність раніше, ніж він сам устиг це зрозуміти.

— Ми раніше зустрічалися? — запитав він.

Аліса трохи помовчала.

— Ні.

— Мені здається, що так.

Вона подивилася йому просто в очі. Її погляд був теплим, мудрим. В ньому ховалося щось, чого він не міг прочитати.

— Іноді нам здається знайомим те, чого ми ніколи не бачили.

Кассієль усміхнувся. Вперше за цей час.

— Дивна відповідь.